Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Двоє з інших вцілілих об’єднали зусилля і ринули разом на лицаря у блакитному обладунку. Коли вони наблизилися з двох боків, той натягнув повід, вдарив одного просто в обличчя побитим щитом, а його чорний огир хвицьнув сталевим копитом іншого. За миг ока один супротивник впав з коня, а другий похилився у сідлі. Блакитний лицар зронив розтрощеного щита на землю, щоб звільнити руку, і тут на нього налетів Лицар Квітів. Вага сталевої лицарії, здавалося, аніскільки не заважала панові Лорасу рухатися хутко та спритно, розвіваючи за плечима веселковим корзном.
Білий та чорний коні закружляли один навколо одного, наче закохані на святі врожаю, поки вершники обмінювалися сталевими поцілунками. Виблискувала сокира, вихором крутився телепень. І те, і те було затуплене для турніру, але брязкіт зчиняло неймовірний. Не маючи щита, блакитний лицар потерпав гірше від пана Лораса, який дощем сипав удари на його голову та плечі під волання «Вирій!» з натовпу. Телепень теж не висів без діла, віддаючи супротивникові належне, та під його грізну кулю пан Лорас кожного разу підставляв свого побитого зеленого щита, прикрашеного трьома золотими трояндами. І ось нарешті сокира поцілила долоню блакитного лицаря у зворотньому замаху, від чого той впустив телепня, а натовп застогнав і завив, наче дикий звір у любовній гарячці. Лицар Квітів здійняв сокиру для останнього удару.
Але блакитний лицар не чекав, а ринув просто на нього. Огирі стрілися зі страшним ударом, тупе лезо сокири врізалося у посічений блакитний панцир… але лицареві вдалося затиснути руків’я у вкритих сталлю пальцях. Він викрутив зброю з Лорасової руки, обоє зчепилися у боротьбі, а наступної миті почали разом падати з коней додолу. Коні зненацька відсунулися один від одного, а їхні вершники гепнули на землю з карколомною силою. Головна вага удару припала на Лораса Тирела, що опинився знизу. Блакитний лицар витяг довгого вузького ножа і розчахнув Тирелове забороло. Натовп заревів так, що Кетлін не зуміла почути сказане паном Лорасом, але слово ясно читалося на його скривавлених вустах. «Здаюся.»
Блакитний лицар так-сяк зіп’явся на ноги і змахнув кинджалом у бік Ренлі Баратеона — переможець вітав свого короля. У поле ринули зброєносці, щоб допомогти переможеному підвестися. Коли з нього зняли шолом, Кетлін аж здригнулася, побачивши, який він молодий — хіба на два роки старший за Робба. Може, він і був такий вродливий, як його сестра, та зараз розсічена губа, вирячені очі й струмок крові крізь сплутане волосся заважали сказати напевне.
— Підійдіть-но! — закликав король Ренлі до переможця.
Той зашкутильгав до помосту. Зблизька сяючий блакитний обладунок не здавався таким вже пишним: його вкривали довгі зарубки від мечів, ум’ятини від келепів та буздуганів, полива на панцирі та шоломі відвалилася шматками, корзно висіло пошматованою ганчіркою. Судячи з ходи, людина всередині обладунку постраждала не менше. Кілька голосів привітали лицаря вигуками «Тарф!», ще кілька, на подив Кетлін, чомусь крикнули «Краля!», та більшість люду зберегла мовчанку. Блакитний лицар став на коліно перед королем.
— …милість, — мовив він придушеним під глухим побитим шоломом голосом.
— Ваш батько ніскільки не перебільшував, коли хвалив вашу вправність у бою, — рознісся полем голос Ренлі. — Бачив я раз чи два, щоб пана Лораса збивали з сідла… та ще ніколи у такий спосіб.
— Негідний спосіб! — пожалівся поблизу п’яний лучник з нашитою на кубраку тирелівською трояндою. — То підла витівка — отак стягти хлопця на землю!
Натовп почав потроху рідшати.
— Пане Колене, — звернулася Кетлін до свого провідника, — хто цей чоловік, і чому його так зневажають?
Пан Колен скривився.
— Бо то не чоловік, мосьпані. То Брієнна Тарфійська, дочка князя Селвина Вечерниці.
— Дочка?! — з жахом у голосі перепитала Кетлін.
— Її тут кличуть Брієнна-Краля… та ніколи в обличчя, якщо не хочуть, щоб їх припросили захистити свої слова ціною власного життя.
Кетлін почула, як король Ренлі оголосив панну Брієнну з Тарфу переможницею великого бугурту в Лихомості, що остання лишилася верхи з-поміж ста шістнадцяти лицарів.
— Перемогою ви заслужили право прохати мене про все, чого забажаєте. Якщо тільки це в моїй владі, ваше бажання буде виконане.
— Ваша милосте, — відповіла Брієнна, — я благаю честі зайняти місце серед вашої Веселкової Гвардії. Я бажаю стати однією з ваших семи стражів, принести своє життя на службу вашому, всюди йти за вами, їхати в битві пліч-о-пліч і берегти від усякого лиха та напасті.
— Бути по тому! — відповів король. — Підведіться та зніміть шолома.