Юлія, або Запрошення до самовбивства

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості — ганебний суд,

І злу добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя.[25]

Написано чотириста років тому, а ніби сьогодні. Люди живуть вічно, і нещастя їхні так само вічні, виходить? Ти щось міг би сказати, Шульга?

Для своєї страшної сповіді Юлія вибрала крісло в протилежному від Шульги кінці кімнати, але він легко знайшов її в темряві, сів на бильце крісла, обійняв жінку за плечі, поцілував її чоло, щоки, губи.

— Не треба, — прошепотіла вона. — Ти повинен гидувати мною.

— Я винний перед тобою.

— Чим же ти винний?

— Усім своїм життям.

— Але ж ти не продавався так, як ми, жінки…

— Може, ще гірше. Жінки продають тіло, а чоловіки — душу. В людях ця потреба, мабуть, живе справіку. І коли нас ще вчора дресирували, як циркових коней, на відданість ідеям, партії, урядові, то мали на увазі нашу потребу і жадобу продаватися, бо, тільки продавшись, маєш змогу купувати, а це ми вважаємо головною ціллю свого життя. Ти бачила, як тут у ресторанах показують рибу, яку тобі хочуть продати? Її викладають на похилих решітках, оздоблюють зеленню, прозорі куби льоду, все таке привабливе… Про чоловіків часто кажуть: службісги, кар’єристи, чинодрали… А їм просто хочеться бути отакою рибою на продаж, вони продані вже від народження, і все їхнє життя — це суцільне державне рабство. А жінка від народження вільна, і жадоба продатися — це теж від свободи. Я хочу робити те, що мені до вподоби. Я повинна мати свободу для моїх бажань, примх, навіть для ідіотизмів…