Вогнем і мечем. Том перший
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-742-Х
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем і мечем. Том перший». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Але запальні вони, як чорти, — відповів пан Кшиштоф, котрий був природженим жовніром. — Боже милий! Скільки метушні й гармидеру буває, коли вирушати треба! Скільки біганини, мороки із возами, плутанини із кіньми!.. А тут — чуєте, ваша милость? — он уже легкі хоругви виходять!
— Авжеж, так і є! Збожеволіти можна! — мовив воєвода.
А юний пан Аксак долоні свої хлопчачі склав:
— Ох, який великий це полководець! Ох, який великий войовник! — піднесено вигукнув він.
— У вашої милості ще молоко на губах не обсохло! — гримнув на нього воєвода. — Cunctator теж був великим полководцем!.. Розумієш, соколику?
Але тут увійшов князь: л— Милостиві панове, на коней! Вирушаймо!
Воєвода не витримав.
— Вели ж, ваша ясновельможність, дати хоч що-небудь переїсти, бо я голодний! — вигукнув він зовсім уже в кепському настрої.
— О, мій милостивий воєводо! — відповів князь, сміючись і обіймаючи його. — Даруйте, даруйте! Я б від щирого серця, але на війні чоловік про такі речі забуває.
— А що, пане Кшиштофе? Чи не казав я тобі, що вони нічого не їдять? — мовив воєвода, звертаючись до брацлавського підсудка.
Однак вечеря тривала недовго, і через дві години навіть піхота виступила із Райгорода.
Військо йшло через Вінницю і Літин до Хмільника. Дорогою Вершул наткнувся у Саверівці на невеличкий татарський загін, який вони із паном Володийовським знищили до ноги, визволивши кількасот душ ясиру, майже самих дівчат.
Тут уже починався спустошений край, де було видно сліди Кривоносових рук. Стрижавку було спалено, а населення вимордувано у страшний спосіб. Напевно, нещасні чинили спротив Кривоносу, за що дикий отаман віддав їх мечам і полум’ю. На в’їзді у село висів на дубі сам пан Стрижевський, якого люди Тишкевича відразу ж упізнали. Висів він голий-голісінький, а на грудях мав страшне намисто із голів, нанизаних на линву. Це були голови його шістьох дітей і дружини.
У самому селі, спаленому дотла, хоругви побачили обабіч шляху довгі вервечки козацьких «свічок», тобто людей із піднятими над головою руками, прив’язаних до забитих у землю жердин, обкладених соломою, облитих смолою і запалених від долонь. У більшості із них обгоріли тільки руки, бо дощеві, мабуть, вогонь погасило. Але трупи з перекривленими обличчями, що простягали до неба чорні кукси, були страшні. Довкола стояв трупний запах. Над стовпами кружляли табуни круків і галок, які з наближенням війська зривалися із ближчих стовпів, щоб пересісти на віддалені. Кілька вовків майнуло від хоругов у зарості. Військо мовчки проходило страшною алеєю і лічило «свічки». Їх було триста з гаком.
Нарешті жовніри пройшли це злощасне село і вдихнули свіжого повітря полів. Але сліди знищення виднілися і тут.
Була перша половина липня. Збіжжя вже майже достигало, й очікувалися ранні жнива. Проте цілі лани були почасти спалено, почасти витолочено, покошлачено, втоптано у землю. Здавалося, що нивами пронісся ураган. А він таки пронісся над ними, найстрашніший з усіх — ураган громадянської війни. Князівські жовніри не раз бачили родючі краї, спустошені татарськими набігами, але такого жаху, такої люті знищення вони ще не бачили у житті.
Ліси було спалено так само, як і хліби. Де вогонь не пожер дерев повністю, там позлизував із них своїми вогняними язиками листя і кору, обпалив подихом, задимив, обвуглив — тож дерева стирчали, мов скелети. Пан воєвода дивився й очам своїм не вірив. Мізяків, Згар, Хутори, Слобода — самі згарища! Де-не-де селяни повтікали до Кривоноса, а жінки й діти стали ясиром того загону орди, що його Вершул із Володийовським знищили. На землі було запустіння, у небі ж — табуни ворон, круків, галок, стерв'ятників, які бозна-звідки позліталися сюди на козаче жниво…
Сліди недавнього переходу військ ставали дедалі свіжішими. Раз по раз зустрічалися поламані вози, трупи худоби і людей, які ще не загнилися, побиті горшки, мідні казани, мішки із підмоклим борошном, іще не згаслі згарища, стіжки, недавно початі й розкидані. Князь квапив хоругви до Хмільника, не даючи їм відпочити, а старий воєвода хапався за голову, повторюючи:
— Моя Махнівка! Моя Махнівка! Тепер уже я бачу, що ми не встигнемо.
Тим часом із Хмільника прийшло донесення, що не сам старий Кривоніс, а син його Махнівку із кільканадцятьма тисячами вояків узяв у облогу і що це він учинив такі нелюдські спустошення дорогою. Місто, судячи з донесень, було уже взяте. Козаки, оволодівши ним, вирізали впень шляхту і євреїв, а шляхтянок забрали до себе в табір, де на них чекала доля гірша, ніж смерть. Але невеликий замок під командуванням пана Лева іще захищався. Козаки штурмували його із кляштора[123] бернардинців, у якому порубали ченців. Пан Лев, перебуваючи на межі сил і порохових запасів, більш як ніч протриматися не обіцяв.
123
Католицького монастиря.