Вогнем і мечем. Том перший

У самому селі, спаленому дотла, хоругви побачили обабіч шляху довгі вервечки козацьких «свічок», тобто людей із піднятими над головою руками, прив’язаних до забитих у землю жердин, обкладених соломою, облитих смолою і запалених від долонь. У більшості із них обгоріли тільки руки, бо дощеві, мабуть, вогонь погасило. Але трупи з перекривленими обличчями, що простягали до неба чорні кукси, були страшні. Довкола стояв трупний запах. Над стовпами кружляли табуни круків і галок, які з наближенням війська зривалися із ближчих стовпів, щоб пересісти на віддалені. Кілька вовків майнуло від хоругов у зарості. Військо мовчки проходило страшною алеєю і лічило «свічки». Їх було триста з гаком.

Нарешті жовніри пройшли це злощасне село і вдихнули свіжого повітря полів. Але сліди знищення виднілися і тут.

Була перша половина липня. Збіжжя вже майже достигало, й очікувалися ранні жнива. Проте цілі лани були почасти спалено, почасти витолочено, покошлачено, втоптано у землю. Здавалося, що нивами пронісся ураган. А він таки пронісся над ними, найстрашніший з усіх — ураган громадянської війни. Князівські жовніри не раз бачили родючі краї, спустошені татарськими набігами, але такого жаху, такої люті знищення вони ще не бачили у житті.

Ліси було спалено так само, як і хліби. Де вогонь не пожер дерев повністю, там позлизував із них своїми вогняними язиками листя і кору, обпалив подихом, задимив, обвуглив — тож дерева стирчали, мов скелети. Пан воєвода дивився й очам своїм не вірив. Мізяків, Згар, Хутори, Слобода — самі згарища! Де-не-де селяни повтікали до Кривоноса, а жінки й діти стали ясиром того загону орди, що його Вершул із Володийовським знищили. На землі було запустіння, у небі ж — табуни ворон, круків, галок, стерв'ятників, які бозна-звідки позліталися сюди на козаче жниво…

Сліди недавнього переходу військ ставали дедалі свіжішими. Раз по раз зустрічалися поламані вози, трупи худоби і людей, які ще не загнилися, побиті горшки, мідні казани, мішки із підмоклим борошном, іще не згаслі згарища, стіжки, недавно початі й розкидані. Князь квапив хоругви до Хмільника, не даючи їм відпочити, а старий воєвода хапався за голову, повторюючи:

— Моя Махнівка! Моя Махнівка! Тепер уже я бачу, що ми не встигнемо.

Тим часом із Хмільника прийшло донесення, що не сам старий Кривоніс, а син його Махнівку із кільканадцятьма тисячами вояків узяв у облогу і що це він учинив такі нелюдські спустошення дорогою. Місто, судячи з донесень, було уже взяте. Козаки, оволодівши ним, вирізали впень шляхту і євреїв, а шляхтянок забрали до себе в табір, де на них чекала доля гірша, ніж смерть. Але невеликий замок під командуванням пана Лева іще захищався. Козаки штурмували його із кляштора[123] бернардинців, у якому порубали ченців. Пан Лев, перебуваючи на межі сил і порохових запасів, більш як ніч протриматися не обіцяв.