Філософія: Навчальний посібник.
- Автор: Кривуля Олександр Михайлович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: ХНУ імені В. Н. Каразіна
- ISBN: 978-966-623-627-5
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Філософія: Навчальний посібник.». Краткое содержание книги:
Автор свідомо уникав ідеологічної упередженості і зосереджувався на презентації позиції провідних філософів з різних актуальних проблем та шляхів їх вирішення. Опора на сучасну філософську думку та широке використання класичної спадщини робить книгу корисною не лише для студента, магістра чи аспіранта, а й для всіх, кого цікавить філософія.
Представники неофрейдизму прагнули поєднати ідеї Фрейда з даними культурної антропології та інших соціальних наук. Вони вже не наполягали на виключній ролі несвідомого, природного чинника, а брали до уваги й соціокультурні детермінанти. Так, німецько-американський філософ Еріх Фромм (1900-1980) вважав, що спонукувальні мотиви людської діяльності є результатом соціальних процесів, а характер особи формується з дихо- томій людського існування. Частина з цих дихотомій екзистенціальні, а інша частина - історичні. Серед виділених Фроммом дихотомій можна назвати володіння і буття, експлуатацію й покірливість, негативну “свобода від” і позитивну “свобода для”, авторитарну й гуманістичну свідомість тощо. Американська дослідниця Карен Хорні (1885-1953) витоки неврозів вбачала у суперечностях культурного життя, особливо між потребами й можливостями їх задоволення. Вона вказувала на чотири “великих неврози” нашого часу: пошук любові й схвалення за будь-яку ціну; гонитва за владою, престижем і володінням; невроз покірливості (конформізм); невроізоляція (ескапізм).
Наведені тут приклади спеціальних філософсько-антропологічних досліджень не виключають того, що у інших філософських напрямках відсутня аналогічна проблематика. Вона є провідною і у таких самобутніх течіях, як екзистенціалізм та персоналізм.
12.3.2. Персоналізм
Існують різні варіанти персоналізму. Хоч термін “персоналізм” був уведений ще в 1903 р. Шарлем Ренув’є, але, скажімо, у Франції у якості окремого філософського напрямку персоналізм склався тільки у 30-х роках минулого століття. Найбільш активну роль тут відіграв Емманюель Муньє (1905-1950).
Згідно Муньє, вихідне положення персоналізму - існування вільних і творчих осіб. Особа не є об’єктом, вона є тим, що є у кожній людині. Спостерігаючи різні грані існування конкретної людини, ми зустрічаємось лише з окремими аспектами буття особи. Особа є жива активність самотворчості, комунікації і єднання з іншими особами. Особа реалізується і пізнається у дії, якою є досвід персоналізації. Розглянувши історію поняття особи, Муньє вказує на екзистенціалізм і марксизм, які найбільше вплинули на персоналізм: перший посприяв збільшенню уваги до проблем свободи, внутрішнього світу особи, комунікації, смислу історії, а другий вказав на необхідність враховувати актуальні проблеми сучасності, зв’язок з реальністю.
Персоналізм перекреслює поділ світу і людини на дві частини - матеріальну й духовну. Людина є тіло, однак і дух, вона вся - тіло, як і вся - дух. Особа є центром, на який повинен орієнтуватися Всесвіт: “Відмовимось від матеріалістичного міфу про природу як про безособову Особу”[252]. Всесвітня історія свідчить про виникнення творчої особи у результаті боротьби двох протилежних тенденцій:
- тенденція до деперсоналізації;
- тенденція персоналізації, котра починається тільки з появою людини, до чого вона (поява) підготовлена історією Всесвіту.
Виникнення особового універсуму не перериває природну історію, воно залучає її до історії людини, не підкорюючи повністю одну другій. Говорити про особовий універсум можна тільки стосовно майбутнього; сьогодні є лише окремі індивідуальні або колективні його утворення. Поступальне розширення цього універсуму і є людська історія.
Людина персоніфікує природу, остання знаходиться у його обігу. Справі персоніфікації заважає трагічний оптимізм. Природа є агресивною, і такою, що загрожує особовому універсуму блокадою.
Цивілізація, до якої прагне персоналізм, - суспільність. Найперша справа особи - разом з іншими будувати суспільство осіб, у якому звичаї і спосіб життя, суспільні структури й установлення відповідали б вимогам особового існування:
- вийти за власні межі (“відкритись іншому”);
- розуміти (“дістатися згоди”);
- взяти на себе відповідальність за долю іншого (“захворіти іншим”);
252
Мунье Э. Персонализм. – М.: Искусство, 1992. – С. 23.