Руїни бога
- Автор: Аткинсон Кейт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-68-5
- Переводчик: Ярослава Стриха
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Руїни бога». Краткое содержание книги:
— Усе марно, — прошепотіла вона, торсаючи вікно, але його можна було привідкрити лише на кілька сантиметрів, мовби начальство намагалося вберегти від падіння не звичайних, хоча і всохлих від старості, людей, а ельфиків. Вони були на другому поверсі, вікна виходили на великі сміттєві баки — хто зна, які огидні відходи до них потрапляли.
Мабуть, батько скучає за свіжим повітрям — він завжди любив гуляти. І природу любив. Вона раптом відчула іскру співчуття, але розтоптала її.
Коли вона була маленька, вони майже щовихідних виїздили на природу і блукали годинами, доки батько бомбардував її відомостями про різні квіти, звірів і дерева. Господи, як же вона ненавиділа ті прогулянки на природі. Він роками писав колонку у якийсь дрібний сільський вісник. Звичайно, якби вона його слухала, то, може, й довідалася б щось корисне, але вона принципово його не слухала, бо він не міг сказати нічого, що компенсувало б їй втрату матері. «Хочу до мами». Розпачливий крик дитини вночі. («Господи, та змирися ти вже з цим нарешті», — відрубала Берті. На думку Віоли, не треба бути такою жорстокою).
— Ви казали, що відчували до батька «пересторогу», — сказав Грегорі. Він був втілення Голосу здорового глузду, який переслідував її ціле життя. Він підштовхнув її: — Отже, пересторога.
— Я що, так і сказала?
— Так.
Мабуть, він намагався витягнути з неї історію про насильство чи щось таке ж травматичне і драматичне. Насправді вона намагалася триматися від батька осторонь через його розважливість. Його стоїцизм (нехай цим словом часто зловживають), його життєрадісна ощадність — бджоли, кури, домашні овочі. Робота по дому («Я поперу, якщо ти розвісиш сушитися»). Недоїдки не мусять пропасти («Так-так, у холодильнику ще є трошки шинки й холодна картопля, піди поглянь, чи не знесли нам наші крилаті друзі яєць?»). І його наполеглива терплячість, навіть коли вона впиралася рогом. («Ну ж бо, Віоло, якщо ти зараз сядеш і зробиш домашнє завдання, то потім ми спробуємо знайти тобі якийсь частунок»).
— Він видається дуже розважливим, Віоло.
— Ви ж маєте бути на моєму боці! — (Розважливий! Страшне слово).
— Справді? — м’яко перепитав Грегорі.
Невже ніхто ніколи не співчуватиме її бідам? Навіть ті, кому вона саме за це платила, і то немало?
— А ще він мене обстриг, коли мама померла.
— Що, сам?
— Ні, відвів до перукаря.
Ненсі водила її до перукарні «Своллоу і Баррі» у Стоунґейті, а тоді вони заходили в «У Бетті» і їли меренги з вершками. Учора вона замовила в «У Бетті» меренгу — було дуже смачно, але це вже не втрачені солодощі її дитинства.
На першому поверсі «Своллоу і Баррі» була маленька вітрина, де продавали гребінці зі стразами і заколки, там приємно пахло дорослими парфумами. На другому поверсі перукар завжди казав, яке в неї гарне довге волосся, й підрівнював кінчики, щоб було «ще краще». Це було місце розкошів і втіхи, де люди робили їй компліменти і всі любили Ненсі, проте після маминої смерті батько заявив, що не буде заплітати їй коси щоранку і потрібна «зручніша» стрижка, тож він відвів її до жахливого салону неподалік від дому. Зараз такі заклади називають «Всі стрижки в одну ціну» чи «Кучерики», а тоді салон називався «У Дженніфер» — вона досі пам’ятає, як там було холодно і що бузкова фарба на стінах лупилася.
Вона вийшла звідти із жахливою короткою стрижкою, яка їй геть не пасувала і перетворювала на простушку, а втрачене волосся лишилося на порепаному лінолеумі. На неї вже не чекали ані меренги в «У Бетті», ані домашній лимонад і шоколадні цукерки вдома. Вона плакала і плакала, і…
— А самі ви причесуватися не могли?
— Перепрошую?
— Ви не могли самі причесуватися?
— Мені було дев’ять, так що ні. Нормально не могла.
Ненсі уважно її зачесувала щоранку і щовечора перед сном.
Це була зворушлива мить єднання.
У дитинстві в Берті було довге волосся. Так вийшло, Віола просто ніколи не водила її до перукаря. Віола добре пам’ятала, як вона намагалася спровадити дітей до школи: вранці була вкрай неприємна година, коли Берті гальмувала, а Сонні капризував. («Може, просто треба вставати раніше?» — припустив батько. Точно, ніби вона висипалася). Берті ненавиділа ритуальну борню з гребінцем, який не справлявся із покладеним на нього завданням. Вона совалася на стільці й вила, коли гребінець плутався у волоссі, тож зазвичай ішла до школи з космами, які стирчали на всі боки. Але вона ходила у вальдорфську школу, де всі діти були не дуже доглянуті, тож це не мало значення.