"Сатурна" майже не видно
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Лещенко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Сатурна" майже не видно». Краткое содержание книги:
Порушимо це мовчання. Тепер це можна зробити. Візьмемо одну з папок, струснемо з неї пилюку часу. Почнемо читати документи. І ось ми вже чуємо живі голоси й бачимо героїв повісті.
Товариш Олексій і його люди вважали, що до міста треба вийти через заболочений ліс, але стежки там добре знав тільки один чоловік — лісник Матвєєв, якого ось уже третій день не могли знайти. Біля його хати в лісі чергували партизанські розвідники, але дід наче у воду впав.
Усе було готове до переходу. Лише Будницький, як завжди, вважав, що він ще не все сказав своєму заступникові Кудрявцеву, який лишався на базі з шістьма бійцями. Він буквально не відходив од Кудрявцева і доймав його нескінченними перевірними запитаннями. Потім Будницький атакував Ловейка, який входив у сімку тих, що лишалися.
З ним він розмовляв трохи інакше.
— Ти не забув, сподіваюсь, як ми тебе судили за злочинне самовілля?
— Таке не забувається, — похмуро буркнув Ловейко.
— От і добре. Значить, тобі все ясно? Наказ Кудрявцева — закон. А коли доведеться наказувати самому, що спочатку робитимеш?
— Думатиму.
— Про що?
— Про бійців, от про що. І щоб краще виконати завдання. І без втрат.
— Правильно, Ловейко, — радів Будницький. — Будеш так робити, дивись, ми тобі і повернемо високе партійне звання. Чи воно тобі ні до чого?
Ловейко всією своєю важкою постаттю повернувся до Будницького, очі його недобре блиснули.
— Гаразд, гаразд, — примирливо сказав Будницький. — Я ж тільки питаю.
Будницький знову поспішав до Кудрявцева. Йому раптом здалося, що той забув, як треба тримати зв'язок з партизанами…
Найбільше за всіх хвилювався, чекаючи походу в місто, Коля. Він знав, що Марков довго не міг вирішити, чи прати його з собою. А тут ще ця історія з Галиним портретом. Але він поклявся собі показати всім свою партизанську витримку і жодного разу ні з ким не заговорив про похід у місто, вдавав, ніби йому абсолютно однаково, де бути, — він солдат, і для нього не має значення де воювати, аби не сидіти склавши руки. Але Марков бачив, як хвилюється хлопчина, як він весь напружується, коли починається розмова про перехід у місто. Рішення Маркова взяти його з собою Коля зустрів теж, як належить солдатові, спокійно, без будь-яких переживань. Коли Марков сказав йому про це, він став по стойці «струнко» і відповів:
— Єсть, товаришу підполковник.
Увечері прийшов посланець від партизанів — лісник Матвєєв, що, нарешті, повернувся. Виявляється, він знайшов у лісі пораненого збитого радянського льотчика і цілий тиждень влаштовував його в безпечне місце. Провести групу Маркова через заболочений ліс він погодився.
Група йшла до цього лісу дві ночі підряд. Остання денна стоянка перед заболоченим лісом була в байраку, так густо зарослому горішиною, що на дно його майже не пробивалося денне світло. Сюди надвечір мав прийти лісник.
Лісником виявився непоказний чоловічок на вигляд років п'ятдесяти. Коли Марков не повірив, що йому за сімдесят, він сказав:
— Я, товаришу начальник, як той іржавий гвіздок, якого ще дід забив, а онуки на ньому гойдалки чіпляють.
Швидкий у рухах, дотепний, він буквально хвилини не міг всидіти на місці.
— Ні, ні, нащо бога гнівити, силонька ще є,— сказав він і, різко підвівшись, бо сидів навпочіпки, вхопився за кострубату горішину та так трусонув її, що вся вона затремтіла, заскрипіла своїм вузлуватим стовбуром. Він засміявся. — А от недавно вночі, думав, усе, амба. Та от з цим льотчиком, будь він неладен. Звалився на мене, мов сніг на голову. Одна нога в нього переламана, а друга — поранена. Ну як його переправляти? Взяв я його собі на спину й попер. Вирішив доставити його до однієї баби в Ліговку, а туди, вважай, верст вісім, та ще з гаком. Ця бабка вже не одного пораненого на ноги поставила. От і поніс. Спершу зопалу здалося, що наче й не важко. Льотчик же худенький, майже що хлопчак. А на третій-четвертій версті став він мені, як піп Сергій з Глуховичів, важкенний, мов камінням начинений. Але несу, бо за ніч треба донести його до цієї бабки. — Матвєєв відламав гілочку, як хлопчисько, хльоснув нею по кущах. — І не доніс. Наче повітря не стало, ніби мені хто ножа в лівий бік всадив. Добре ще, що в лісі це сталося. От і лежимо ми рядком, ледве живі: льотчик і я. Він мені каже: «Кинь ти мене. Не мучся». А я його по матері. Пробую підвестися — наче ніж у боку і біль такий, хоч землю зубами гризи, і повітря знову ж нема. Так ми з ним дві доби й пролежали. Сміхота! Звірята коло нас бігають, нюхають, гратися починають. Ніби ми вже не люди з льотчиком. — Він посміявся, покрутив головою і вів далі: — І раптом як ніж з мене витягай. Підвівся — нічого, помахав руками — нічого. От штука, мовби нічого й не було. Став я льотчика знову припасовувати собі на спину, але, бачу, не можу. Ослаб, звичайно, два дні не ївши… Довелось його в кущах сховати. Дав йому води, нарвав купку заячої капусти і пішов підмогу шукати. А вона, підмога ж, рядом не ходить. Адже першого-ліпшого не попросиш. Довелося сходити по одного вчителя, так щось верст за п'ять. Нічого, сходив і все встиг. Льотчика надійно влаштували. От через те, товаришу начальник, я і затримався. Прошу вибачити.