Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]

Чекати на Бабидовича не хотілося, то більше, траплялася вигідна нагода побалакати вдома, подивитися, як живе й саме чому ним зацікавився Манжула, — офіцери, дізнавшись адресу Станіслава Корнійовича, поїхали до нього.

Дім Бабидовича стояв на околиці містечка — справний цегляний будиночок за чепурним парканом із звареної арматури. Бабидович сидів біля столу надворі й зачісувався. Видно, щойно вмився, бо мокрий зібганий рушник лежав на колінах. Жінка клопоталася на літній кухні, розігріваючи обід.

Побачивши незнайомців, Бабидович не схвилювався і не занервував — дивився очікувально і, дізнавшись, хто саме завітав до нього, також спокійно запропонував сісти до столу.

Та все ж Хаблак помітив у його очах чи то настороженість, чи то спантеличення, та, зрештою, це можна було б виправдати: раптом приходять до тебе два міліцейські офіцери, один з області, а другий аж із Києва, що ж тут гарного?

Хаблак виклав на стіл Манжулину фотографію, Бабидович узяв її без запрошення і, не чекаючи на запитання, мовив:

— Якщо відносно цього чоловіка, то вперше бачу.

— Так, відносно цього, — ствердив Стефурак. — Та гляньте уважніше.

— Маю гарну пам’ять, — одповів Бабидович. — Може, колись і зустрічалися, але, мабуть, побіжно, бо серед добрих знайомих цього чоловіка не тримаю. Та й серед недругів також.

— Чи не можете пояснити, чому в записнику цього чоловіка занотовано ваш номер телефону?

— Ні, не можу. Скажіть хоч, хто він?

— Скажемо, свого часу ми все вам скажемо, Станіславе Корнійовичу!

Бабидович подумав трохи й одповів:

— У ваших словах відчувається загроза. Це може мене образити. Якщо й далі розмовлятимете таким тоном, я з вами не говоритиму.

Бабидович мав рацію, і Хаблак вирішив втрутися:

— Ми прийшли до вас по допомогу, — пояснив.

— І загрожуєте?

— Людина чесна не повинна нічого боятися.

— Я не злодій.

— Віримо, але в порядності цього чоловіка, — Хаблак тицьнув пучкою у знімок Манжули, — маємо підстави сумніватися.

— Я ж сказав: не знаю його.

— Ми вам віримо. А скажіть: Волянюка Олександра Петровича знаєте?

— Косівського?

— Так, шофера автобази.

— Усе ясно, — сказав Бабидович з полегшенням, — чесно кажучи, чекав цього запитання і відразу про Волянюка подумав, та гадав, може, й пусте це все…

— Що — пусте? — заскочив Хаблак.

— Може, пообідаємо? — запропонував Бабидович.

Хаблак перезирнувся із Стефураком: їсти хотілося, проте отак от приймати запрошення людини, котру вони все ж підозрюють…

— Ні… — покрутив головою майор.

— Киньте, — обірвав його господар. — Бачу, зголодніли, а те, що ви з міліції, нічого не значить: не хабаря пропоную, а борщу. — Побачивши заперечливий Стефураків жест, вів далі з притиском: — Не хвилюйтеся, поїжте, я вам усе розповім, нічого не приховаю, що знаю — скажу. Давай, жінко, насипай усім.