У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-00-1
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток». Краткое содержание книги:
Чарівна історія кохання, інтелектуального прозріння й епохи, за словами Андре Моруа, «повної сумного зачарування приреченості», постає на сторінках роману, який приніс авторові загальне визнання.
Разом з Джойсівською проза Пруста стала етапною в розвитку світової романістики й знаменувала народження зрілого, фундаментального модернізму.
Переклад з французької та примітки Анатоля Перепаді
— Навпаки, мені це здається цілком щирим, — заперечив пан де Шарлюс. Зрештою в ту добу такі почуття були зрозумілі кожному. Мешканець Пономонати у Лафонтена біжить до свого приятеля, бо бачив його уві сні, і той виглядав сумним; те, що для голубка нема більшого горя, ніж розлука з іншим голубком, здається вам, тітонько, такою самою пересадою, як лист пані де Севіньє, яка жде не діждеться тієї хвилі, коли опиниться сама з дочкою. Яка розкіш усе те, що вона мовить, розлучаючися з нею! «Прощання завдає мені тілесного болю. В розлуці ми незбожно марнуємо час. Ми рвемося назустріч омріяному дневі».
Бабуся не тямилася з радощів, що її думка про листи збігалася з думкою пана де Шарлюса. її вразило, що чоловік може розуміти їх так тонко. Вона побачила, що пан де Шарлюс наділений жіночою чуйністю і вражливістю. Коли ми потім заговорили з нею про барона, то зійшлися на тому, що він, мабуть, чи не зазнав на собі великого впливу якоїсь жінки, матері або, згодом, доньки, якщо він не бездітний. Я сказав собі — коханки, подумавши про те, який вплив мала, в моїх очах, коханка на Робера, ось на кому було видно, як ушляхетнюють чоловіків жінки, з якими вони живуть.
— Коли вони жили разом, то навряд щоб пані де Севіньє мала що сказати доньці, — відповіла маркіза де Вільпарізіс.
— Та ні, мабуть, мала — хоча б те, що вона називала «щось таке ефемерне, що тільки ви та я й здольні це роздивитеся». У кожному разі вони були вкупі. А Лабрюйєр запевняє, що більше нічого й не треба: «Бути разом з коханою істотою, озиватися до неї чи не озиватися — все одно любо». Лабрюйєр має слушність: щастя тільки в цьому, — додав пан де Шарлюс меланхолійно, — та життя, на жаль, так зле влаштоване, що нам нечасто випадає ним тішитися. Пані де Севіньє була, до речі, не така вже й нещасна. Майже все життя вона прожила з коханою донею.
— Але ж бо це дочка, слово «кохання» тут не зовсім тичеться!
— Найважливіше в житті не те, кого ти кохаєш, — заговорив пан де Шарлюс упевненим, рішучим, майже гострим тоном, — важливо кохати. У почутті пані де Севіньє до її доньки більше дається взнаки пристрасть, яку Расін змалював в «Андромасі» та в «Федрі», ніж у банальних стосунках молодого Севіньє з його полюбовницями. Це те саме, що любов якогось містика до Бога. Ми відводимо для кохання якийсь п'ятачок, а все тому, що зовсім не знаємо життя.
— Ти так любиш «Андромаху» та «Федру»? — ледь зневажливо спитав Сен-Лу в свого вуйка.
— В одній расінівській трагедії більше правди, ніж у всіх драмах пана Віктора Гюґо, — відповів барон.
— Ці світські люди мене, хоч-не-хоч, лякають! — шепнув Сен-Лу мені на вухо. — Ставити Расіна вище за Віктора Гюґо — це не налазить ні на яку голову!
Дядькові слова його справді засмутили, зате йому трапилася нагода сказати: «хоч-не-хоч», а надто — «це не налазить ні на яку голову», і цим розважити душу.
У роздумах про те, як сумно жити далеко від коханої істоти (вислухавши їх, бабуся мені потім сказала, що братанич маркізи де Вільпарізіс далеко тонше, ніж його тітка, розуміє деякі твори, а головне, він має щось, чого й близько немає у всіх цих клубменів), пан де Шарлюс не лише виказав душевну лагідність, справді рідкісну в чоловіків; сам голос його, подібний до деяких контральто, де ще не поставлений середній регістр, через що їхнє звучання здається дуетом молодика і жінки, в ті хвилини, коли пан де Шарлюс висловлював свої тонкі думки, брав високі ноти, ставав несподівано солодким і ніби поєднував у собі хор наречених і хор сестер, які виливалися ніжністю. Але цей рій дівчат, який — на сором панові де Шарлюсу, ненависникові тих, хто збабився, — ніби звив кубло в його голосі, не обмежився інтерпретацією, не обмежився модуляціями в особливо зворушливих місцях. Коли барон говорив, нерідко можна було чути заливчастий молодий сміх пансіонерок і зальотниць, які пліткували про ближнього з ущипливістю злорік і спритних шельм.