Москва Ординська. Книга друга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Москва ординська #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- ISBN: 978-966-355-079-4
- Жанр: Альтернативные науки и научные теории
Электронная книга - «Москва Ординська. Книга друга». Краткое содержание книги:
Адресується широкому колу читачів: науковцям, викладачам вишів, шкільним учителям, студентам, всім, хто бажає знати правду про минуле.
Ми на цьому зупинимося, не будемо цитувати місця з біографії В. М. Татіщева, де повідомляється, що він був наближеною особою Петра І і не раз виконував його прості та секретні доручення.
Проаналізуємо події 1709–1716 років. Після Полтавської перемоги над шведами та українцями (Іван Мазепа), перед Петром І постало очевидне завдання — повністю нейтралізувати потяг українців до незалежності.
Похід на Константинополь (Стамбул) був одним із елементів вирішення цієї проблеми. Якби Константинополь став належати Московії, то таким чином Москва брала гору і над Києвом як володарка спадкових прав Візантійської Патріархії. Годився і проміжний варіант: взяття Константинополя та примусове і показове перенесення всесвітнього Патріархату до Москви.
Але у Прутському поході 1711 року Петро І та московити зазнали цілковитого краху: армія була розгромлена і Петро І зобов’язався покинути землі України (Русі) назавжди. За Москвою залишалася тільки «Гетьманщина», тобто північна частина сучасної Лівобережної України. Все!
Петро І, щоби якось приховати свою ганебну поразку від турків і кримських татарів, особисто фальшував щоденники військового походу, переписуючи та винищуючи їхні сторінки. А про капітуляцію (викинутий білий прапор) московської армії росіяни взагалі ніде і ніколи не згадують.
Головною причиною, чому Московія зобов’язалася покинути назавжди українські землі, була цілковита відсутність історичних джерел, які б підтверджували спільну історію київських русичів та московитів.
Петро І після Прутського розгрому виїхав до Європи на лікування і повернувся до Московії тільки в 1712 році. Перед ним та його оточенням стояло нове завдання: знайти матеріали, які б пов’язували Київське Велике князівство та Московію. Московія, хоча й підписала зобов’язання покинути все українське Правобережжя (і таки покинула його), та збиралася повернутися. їхні зобов’язання завжди були звичайним папірцем. Отож, почали думати, як віднайти літописні свідчення, які б поєднували Київські та Московські землі у давні часи. Отут і знадобився надійний В. М. Татіщев, який вирушив 1714 року в таємне відрядження до Прусії (Кенігсберг). Треба сподіватися, що саме він одвіз до Кенігсберга так званий оригінал Радзивиллівського (Кенігсберзького) літопису, де з нього зняли копію та «продали» Петру І. По неї він особисто їздив у 1716 році.
Звернімо увагу: перший літопис Русі був чомусь знайдений не в Україні і навіть не в Московії, а — за кордоном. І це неспроста бо літопис в першу чергу мав бути достовірним документом для турків і поляків, а пізніше — для європейців. Тому й знайшли його за кордоном. Саме в цьому, Кенігсберзькому, літописі було вперше оприлюднено «Повість временних літ» та об’єднане літописання Київської держави і так званої Ростовсько–Суздальської землі. А в Кенігсберзі до нього домалювали 618 мініатюр (малюнків), які виявилися запозиченими із німецького судебника «Sachsenspiel».
Ось тому цей літопис в Російській імперії заборонили друкувати точно за оригіналом. Ау виданні 1989 року замість мініатюр вставлено маленькі прямокутники зі словами [рисунок]. Цей так званий літопис, куплений у 1716 році Петром І в Кенігсберзі, доведений до 1206 року і вперше поєднав Русь з Московщиною з волі Петра І.
Як бачимо, непростою особою в Московській державі був В. М. Татіщев. Та повернімося до часів Московського царя Федора Івановича — кінця XVI століття. Надзвичайно цікаве свідчення про сутність Московії тих часів залишив М. М. Карамзін. Послухаємо: (Новий Кримський хан Іслам–Гірей писав до Федора. — В. Б.): «Отец твой купил мир с нами десятю тысячами рублей, сверх мехов драгоценных, присланных от вас моему брату…» [18, т. X, с. 277].
Московити пізніших часів так люто не любили своїх давніх родичів і зверхників, що навіть знаменитий М. М. Карамзін, який походив із давнього татарського роду, дозволяв собі писати ось таке: «Таврида уподоблялась для нас ядовитому гаду, который издыхает, но еще язвит смертоносным жалом» [18, т. X, с. 277].
Він писав таку мерзоту про Кримське ханство, яке, по суті, єдине із новостворених золотоординських держав завжди стояло на захисті Московського спорідненого улусу, дозволило залучити до Московії Казанське та Астраханське ханства, врешті віддало Москві ярлики на Тверське князівство і на так звану «Західну Мещеру», вимагаючи навзамін лише покори та послуху.
Саме ці кримські вимоги покори та послуху, які повністю заперечували московську так звану велич і показували світові її давнє справжнє обличчя, стояли московській татарській правлячій еліті кісткою в горлі. Це завжди штовхало їх до фальшивих вигадок та брехні.