Все королівське військо

— Я все це зроблю. І хай поможе мені бог. Я житиму вашою волею і вашим правом. А якщо хтось заважатиме мені здійснювати цю волю і це право, я того розтрощу. Розтрощу отак! — Він широко розвів руки на рівні плечей і з силою стукнув правим кулаком об ліву долоню.— Отак! Живого місця не залишу. Переламаю руки й ноги, ребра й хребет, відіб’ю нирки, розвалю голову, зверну щелепу, вріжу під дихало. Битиму куди попало і чим попало!

А коли натовп знову заревів, я нахилився до Анни й гукнув їй у вухо:

— І він таки битиме, щоб я пропав!

Не знаю, чи Анна почула мене. Очі її були прикуті до чоловіка на високих сходах, що, викотивши очі, подався вперед, до натовпу, і вигукував:

— Я зарубаю його! Зарубаю різницькою сокирою! — Він зметнув руки над головою, так що рукави піджака туго натяглись і з-під них вилізли манжети сорочки, і, хапаючи пальцями повітря, заволав: — Дайте мені ту сокиру!

І натовп заревів.

Він повільно опустив руки, вимагаючи тиші. Тоді промовив:

— Ваша воля — моя сила.— І, хвильку помовчавши, додав: — Ваша нужда — мій закон.— А потім: — Оце все.

Він повернувся, повільно рушив назад до високих дверей Капітолію і зник у темряві за ними. В повітрі, щомить наростаючи, розкотилося ревіння натовпу, ще гучніше, ніж перед тим, і я відчув, як воно сповнює і мене, розпираючи усе всередині, наче приплив крові й переможного тріумфу. Я не міг відвести погляду від великого чорного отвору дверей, де зник Віллі,— а натовп і далі ревів.

Анна Стентон шарпала мене за рукав.

— Він справді так думає, Джеку? — запитала вона.

— А чорт,— відказав я і почув у своєму голосі розлючені нотки,— звідки мені, в біса, знати?

Адам Стентон криво посміхнувся й промовив:

— Закон! Він сміє говорити про закон!

І зненацька я відчув спалах ненависті до Адама Стентона.

Я сказав їм, що мені треба йти — і то була правда,— й почав протискатися крізь натовп до поліційного кордону. Тоді обійшов Капітолій, де біля задніх дверей на мене чекав Хазяїн.

І оце того вечора, тільки пізніш, уже в Особняку, коли Хазяїн витурив Малюка з його шатією, я й поставив своє запитання. Я спитав його:

— Ти справді казав те, що думаєш?

Простягшись на великій шкіряній канапі, Хазяїн утупив у мене очі й запитав:

— Про що це ти?

— Про те, що ти казав,— відповів я,— сьогодні ввечері. Ти казав, що їхня воля — це твоя сила, їхня нужда — твій закон. І все таке інше.

Хазяїн і далі дивився на мене викоченими очима, що ніби вчепилися мені в душу й пронизували наскрізь.

— Ти це казав,— мовив я.

— Хай йому чорт! — вигукнув він з люттю, не спускаючи з мене очей.— Хай йому чорт…— Він стиснув праву руку в кулак і двічі вдарив себе у груди.— Хай йому чорт, щось таке роздимається отут усередині… роздимається, роздимається…