Безцінний

Одягли пальта й повернулись іще на мить, аби попрощатися з бабцею Бортник, яка тим часом задрімала у кріслі. Уже хотіли тихенько вийти, коли старенька прийшла до тями, щоб люб’язно прийняти пишномовну подяку й дати поцілувати руку.

Кароль іще погладив Фухура, чим викликав здивований та сповнений відрази погляд Лоренц.

— Коли надійшла остання листівка від Генрика? — зненацька запитала Зоф’я.

— Ми так не домовлялися, — сказала пані Ольга, зі злістю дивлячись на неї.

Однак та була непохитна.

— Мені прикро, але я ні про що не домовлялася. Це знання нам потрібне не для докторської, а для того, щоб довідатись правду про те, що сталося з цими картинами. А правда нам потрібна… з дуже важливих причин. Знаю, як це звучить, але цього разу це справді справа життя і смерті. Ми повинні знати якнайбільше.

— Я вже все сказала. — Ображена старенька заговорила тоном дівчинки з дитсадка. Зважаючи на її вигляд, ефект був сюрреалістичний.

— Точно?

Ольга Бортник мовчки повернула голову до вікна, даючи зрозуміти, що візит добіг кінця.

— Точно?

— Зоcю… — Кароль намагався її стримати.

— Облиш. Те, що вона стара, ще не означає, що вона може всіма маніпулювати.

Онука Наталка покивала головою на знак цілковитої згоди.

Лоренц сприйняла це як дозвіл, підійшла до візка, схопилася за його бильця й присіла перед Бортник так, щоб їхні обличчя були на одному рівні.

— Пані Ольго, ми справді не маємо часу на спектакль і образи.

— Я стомилася…

— Мене це не хвилює. Крім того, на вашому місці я б не марнувала цінного часу на відпочинок.

— Зосько!

— Не називай мене Зоською! Ти ж знаєш, я цього не терплю!

— Я певен, що цю справу можна залагодити інакше, люба докторко Лоренц.

Ольга Бортник, досі нерухома, так ніби тим часом померла у своєму візку, звела погляд на Лоренц.

— Як тебе звуть, люба?

— Зоф’я Лоренц.

— Ти родичка…

— Ні, це випадковий збіг прізвищ, — мовила швидко, звична до того, що з огляду на професію й освіту її завжди вважали родичкою Станіслава Лоренца, легендарного директора Національного музею у Варшаві, який майже півстоліття виконував свої функції.

Старенька була розчарована.

— Розумію. Але це був би дивний збіг обставин, якби ти знала Войтека.

— Станіслава, — виправила машинально й лише тоді до неї дійшло почуте. — Войтек Лоренц — це мій дід. Учитель з Перемишля.

Стара засяяла й одразу наче помолодшала. Усміхнулася так широко, що нижня щелепа в неї ослабла, і вона ледве втримала її, щоб та не випала. Хвилину боролася з кріпленням, а тоді озвалася.

— Наталко, подай мені оту бляшану коробку з-під шведських Галет, що стоїть біля хвоста.

Онука підійшла до кінчика хвоста Фухура, мабуть, найбільш сірої та похмурої частини плюшевої тварини. Відкрила шафку, що стояла під хвостом, і за мить повернулася з блакитною бляшаною коробкою від шведських пряників.