Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Дівчина повернула до нього голову. На її щоках повільно з’явився рум’янець.
«Принаймні хоч не втекла відразу, — подумав Гольт. Йому здалося, ніби він уже десь бачив це обличчя, ці повіки з довгими віями, ці темні брови і рум’яні губи. — Не слід мені так на неї дивитись, а то ще, чого доброго, втече! Що б їй сказати?»
— Я теж нетутешній. Тільки в минулому році поступив сюди в гімназію і провчився всього лиш кілька місяців. А потім мене призвали в зенітну артилерію.
«Даремно я говорю їй про зенітну артилерію, — схаменувся Гольт. — І про те, що я курсант, теж. Це тільки нагадає їй бомбардування».
— Я вже не міг дома більше втриматися, сам не знаю чому.
«І про дім теж не треба було, адже вона втратила батьків… Власне кажучи, і у мене немає батьків».
— Ви повинні… ти повинна пробачити мені…— збентежено продовжував він. — Я верзу дурниці… Але мені дуже важко, — сказав він уже прямо, — заводити розмову з незнайомою дівчиною. Крім того, я боюся, що ти втечеш.
Вона не поворухнулася.
— Я ще вчора тебе примітив, — вів далі Гольт, — ти йшла з кошиком. Мені хотілося піти за тобою вслід. А коли я почув, — вона розплющила очі, але дивилася кудись удалину, — що ти з Швейнфурта… — Він подумав: «Що це я знову плету?» — Коли я це почув, то відразу збагнув, що тебе тут ніхто не зрозуміє.
Вона знову заплющила очі і сиділа нерухомо.
«Зрозуміє,— думав Гольт. — Та хіба може взагалі одна людина зрозуміти іншу?»
— Ми стоїмо в Рурській області. Сотні разів мені доводилось чути цю назву: «район Вюрцбург — Швейнфурт…»
І раптом він дуже виразно пригадав один епізод.
Це було в жовтні. Американці послали того дня понад тисячу винищувачів супроводжувати великі з’єднання бомбардувальників. Повітряні бої велись від голландського кордону аж до південних районів Німеччини. Збито було понад сто чотиримоторних бомбардувальників, і все ж ті, що прорвалися, скинули на Швейнфурт свій смертоносний вантаж. Гольт в уяві і зараз бачив, як безмежне море будинків огорнула сіра димова пелена, а в ній безугавно, мов блискавка, спалахують вибухи. Потім з цієї зловісної завіси почали прориватись угору велетенські язики полум’я. Він прогнав від себе ті спогади. «Як це завжди говорить Готтескнехт? «Стиснути зуби!»
— Добре, що тоді я ще не знав тебе. Я б не знаходив собі місця, а допомогти тобі був би безсилий. — Він довго сидів поруч з нею мовчки. Потім, збентежений тим, що дівчина й досі не сказала йому жодного слова, запитав: — Може, мені піти звідси?
Вона ледь помітно похитала головою.
Товариство під вишкою почало розходитися. Вольцов мимохідь глянув на дівчину, а незабаром їхні голоси загубилися десь на лузі. Тепер вони вдвох на плоту. Вечірнє сонце стояло низько над пасмом гір по той бік річки і вже не гріло. Гольт сказав:
— Я навіть не знаю, як тебе звати.
— Гундель. Власне, Гундула.
Він прислухався до її мелодійного голосу, трохи глухуватого і ламкого.
— Гундель? — повторив Гольт.
Вона повернулася до нього обличчям.
— А прізвище?
— Тіс.
Йому сподобався її голос.
— Тобі не холодно?
Замість відповіді вона сказала:
— Вони розсердяться, що ти не пішов з ними. Адже це твої друзі.
— Тільки Гільберт і Зепп. До інших я не маю ніякого відношення.
Вона усміхнулася, блиснувши білосніжною смужкою зубів.
— Про що ти думаєш?
Усмішка ще ясніше осяяла її обличчя.
— Мені хотілося б знати, про що ти подумав учора..
— Я? — її запитання спантеличило Гольта. — Я подивився тобі вслід, і мені пригадався вірш: «Дівчинка стояла на дорозі…»
Вона схилила до нього голову.
— А як же далі?
Він з усіх сил намагався пригадати вірш.
— «Дівчинка стояла на дорозі… і додому кликала його…» Здається, це Шторм. — Гольт бачив, що вона ворушить губами, ніби повторюючи про себе слова вірша. — А ти? — запитав він. — Що ти подумала?
Її обличчя знову зайнялося рум’янцем. Гольт був на півголови вищий за неї.
Він довго дивився їй вслід, а потім кинувся лугом до кабіни. Швидко одягшись, побіг до виходу з купалень і там чекав на неї.
На ній було те ж саме благеньке барвисте платтячко. Він мовчки йшов поруч з нею парком до міста. Коли за мостом вулиця звернула ліворуч у рибальське селище, Гундель зупинилась і сказала:
— Краще не йди далі. Не треба, щоб вони тебе бачили.
— А ти прийдеш завтра купатись? — запитав Гольт.
Вона кивнула у відповідь головою. Потім, ніби злякавшись своєї сміливості, квапливо пішла геть і незабаром зникла у вузькому провулку.