Смерть Верґілія

— Отже, усім цим ти хочеш підвести до висновку, що нині мистецтво вже не має ніяких завдань?

— Саме так.

— Невже ти забув, що війна між Атенами й Спартою тяглась куди довше, ніж у нас громадянська, і тоді ту війну перервала лиш нова напасть, невідворотна й ще більша, бо саме тоді край аттичний спустошила перська навала? Невже ти забув і про те, як тоді, за життя ще Есхіла, опинились під попелом рідні краї його — Елевсин і Атени, і що поет, немов провіщаючи в скорому часі відродження Греції попри усі ті жахіття, тоді, саме тоді домігся тріумфу завдяки своїй першій трагедії?.. Світ не змінивсь, і коли вже поезія не вмерла тоді, то не вмре вона й нині.

— Я знаю, насильство на світі не знищити; знаю, що свари за владу розділяють людей завжди і повсюди, де вікують вони по-сусідству.

— То пригадай заразом уже й те, що потім були Саламін і Платеї…

— Я про це не забув.

— Актій, тобою оспіваний, став для нас Саламіном, Александрія обернулась для нас Платеями… В ім’я і під проводом тих самих богів олімпійських ми, хто нібито втратив богів, а проте не поступаючись грекам, знов здобули перемогу над темними силами Сходу.

Стерті на порох, ті сили зі Сходу у поросі ниділи доти, доки з нього самі відродились і постали з потоку часу, вільні й звільняти готові; зоря, яскравіша від решти світил, небовид незатьмарений…

— Ніщо не змінилось. Лишився великий взірець, і божественно-пишно розквітли мистецтва, коли під рукою високоповажного й мудрого мужа Атени дістали мир — мир від Перикла.

— Це правда, о Цезаре.

— Смерти погибель? Ні, смерть не знає погибелі, на землі лише славі дано пережити кістляву. І спроможна на це навіть слава, добута ціною кривавих жахіть і війни. Але слава така — не для мене; я слави жадаю лише миротворця.

Слава! Знову і знову ця слава! Кого не візьмеш — володаря, вченого мужа, а чи віршописця, — всяк думає тільки про славу, всяк мріє — просто сміх розбирає! — смерть подолати у славі; так, живуть вони заради слави, нічого важливішого їм немає, в них одна тільки цінність — слава, й тішить — хоч і дивує — у цьому одне лиш: те, що вершиться під знаком слава, часом буває важливіше, ніж сама слава.

— Мир — це символ земний неземного долання смерти; ти поклав край тій безмежній сваволі, що її на землі смерть чинила, і запровадив натомість свій мирний порядок.

— То ось яку думку несуть твої символи?! — Авґуст, що досі слова свої супроводжував широкими жестами, немов виступав оце перед сенатом, затнувся на мить і поклав руку на бильце крісла. — То ось що ти маєш на думці?! Гадаєш, тоді атеняни збунтувалися проти Перикла, бо він, попри мир, не спромігся приборкати смерть? Бо в наш символ удерлась чума? Гадаєш, народ вимагає саме такого символу?