Оповідання про Шерлока Холмса
- Автор: Конан Дойл Артур
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00703-3
- Переводчик: Микола Андрійович Дмитренко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Оповідання про Шерлока Холмса». Краткое содержание книги:
Стекхерст простягнув йому руку.
— Всі ми знервовані до краю, — мовив він. — Пробачте за те, що було, Мердоку. Надалі ми краще розумітимемо один одного.
Вони пішли, по-дружньому взявшись попідруки. Інспектор залишився й мовчки втупився в мене своїми волячими очима.
— Оце здорово! — вигукнув він нарешті. — Я читав про вас, але не вірив. Це ж чудеса!
Я був змушений заперечливо похитати головою. Прийняти таку похвалу означало б принизити себе.
— Спочатку я діяв повільно, непростимо повільно, — сказав я. — Якби тіло було знайдено у воді, я навряд чи шукав би розгадку так довго. Мене збив з пантелику рушник. Бідолашному Макферсону було не до витирання, а я вирішив, що він і у воду не встиг увійти. Хіба ж міг я внаслідок цього припустити, що він зазнав нападу якоїсь морської істоти! Ось де я схибив. Ну що ж, інспекторе, я часто дозволяв собі кепкувати з вас, поліцейських, але тепер Cyanea capillata майже цілком відплатила мені за Скотленд-Ярд.
* Людина з вивернутою губою
Айза Вітні, брат покійного Еліаса Вітні, доктор богослов’я й директор богословського коледжу святого Георгія, страшенно приохотився курити опій. Як я розумію, ця звичка розвинулась у нього з якоїсь дурної примхи ще тоді, коли він сам учився в коледжі, бо, прочитавши книгу Де-Квінсі, в якій той описав свої сновидіння й відчуття, Айза Вітні почав додавати до тютюну настоянку опію, намагаючись викликати в себе такий самий ефект. Він швидко переконався, як і чимало інших до нього, що призвичаїтись до куріння значно легше, ніж позбутися такої звички, і впродовж багатьох років був рабом цього зілля, збуджуючи у своїх друзів та родичів почуття жаху й співчуття. Я наче зараз бачу його жовте брезкле обличчя, навислі повіки, манюсінькі зіниці очей, всього його, скоцюрбленого в кріслі, — жалюгідні руїни шанованої колись людини.
Одного вечора, в червні 1889 року, о тій порі, коли вже починаєш позіхати й поглядати на годинник, у мене пролунав дзвінок. Я випростався в кріслі, а моя дружина опустила своє шитво на коліна й на обличчі в неї з’явився трохи розгублений вираз.
— Якийсь пацієнт! — мовила вона. — Тобі доведеться кудись іти.
Я зітхнув, бо тільки нещодавно повернувся додому після цілого дня виснажливої роботи.
Ми почули, як відчинилися вхідні двері, потім до нас долинуло кілька поквапливих слів і звук швидких кроків у передпокої. Двері нашої кімнати рвучко розчинилися, і ввійшла дама, одягнута у щось темне і з чорною вуаллю на обличчі.
— Пробачте, що я прийшла так пізно, — почала була вона, а тоді, раптом втративши самовладання, кинулася до моєї дружини, обняла її за шию й розридалась у неї на плечі. — Ох, у мене таке лихо! — вигукнула вона. — Мені так потрібна хоч невеличка допомога!
— Та це ж Кейт Вітні, — мовила дружина, піднявши вуаль. — Як ти мене налякала, Кейт! Я тебе зовсім не впізнала, коли ти ввійшла.
— Я не знаю, що мені робити, тому й прийшла просто до тебе.
Це було звичайним явищем. Люди, з якими траплялося нещастя, линули до моєї дружини, наче птахи до маяка.
— І дуже добре зробила, що прийшла. Зараз тобі треба випити вина з водою, а поки що сідай отут зручніше й розповідай нам усе. Може, ти хочеш, щоб я спочатку відіслала Джеймса спати?
— О ні, ні! Лікарева порада й допомога мені також потрібна. Я про Айзу. Ось уже два дні, як він не з’являється додому. Я так за нього боюся!
Це було не вперше, коли вона заводила мову про хворобу свого чоловіка — зі мною як з лікарем, а з дружиною як з давньою шкільною подругою. Ми зразу ж почали заспокоювати й розраджувати її як тільки могли. Чи знає вона, де її чоловік? Чи можливо, щоб ми поїхали й привезли його до неї?
Скидалось на те, що можливо. Їй було достеменно відомо, що останнім часом, коли в чоловіка траплялися напади хвороби, він користувався опіумним кублом у найвіддаленішому східному кутку Сіті. Досі його оргії завжди тривали не більше одного дня, і він повертався додому ввечері вкрай знеможений, всього його аж викручувало. Та цього разу дурман опію не відпускав Айзу Вітні ось уже сорок вісім годин, і він, безперечно, лежав нині там серед різної покиді з доків, вдихаючи отруту, або спав, приходячи до тями після куріння. Кейт була впевнена, що чоловік перебуває там, у «Золотому зливку» на Аппер-Свонден-лейн. Але що вона має робити? Як може вона, молода й сором’язлива жінка, піти в таке місце й витягти свого чоловіка з гурту горлорізів?