Сповідь відьом

Я ще ніколи не бачила, як він позіхає. Чи свідчив його позіх, як і його зсутулені плечі, про те, що він розслабився? Наступного дня після нашого знайомства Метью сказав мені, що йому важливо знати своє оточення. А тут, в шато, він знав кожен дюйм, кожен запах і кожну істоту, що проходила поблизу. І ще треба зважати на його стосунки з матір’ю та Мартою. Все ж вони — родина, химерна компанія вампірів, які змирилися з моєю присутністю заради Метью.

Я повернулася до Дарвіна. Але гаряча ванна, тепло від вогню та постійне клацання клавіатури на задньому плані заколисали мене, і я заснула. Я проснулася вкрита ковдрою, книга «Походження видів» лежала на підлозі, акуратно згорнута і з паперовою закладкою на тій сторінці, де я кинула читати.

Я почервоніла, як буряк.

Мене спіймали за шпигунством.

— Доброго вечора, — озвався Метью з софи, що стояла напроти. Він вставив паперову закладку в книгу, яку читав, і поклав її собі на коліно.

— Чи можу я зацікавити тебе добрим вином?

Ця пропозиція прозвучала дуже, дуже доречно.

— Так, якщо можна.

Метью пішов до невеличкого столика вісімнадцятого сторіччя, що стояв біля сходового майданчика. Там була пляшка без етикетки, а витягнутий корок лежав поряд. Він налив дві склянки, подав одну мені й знову сів. Я принюхалася, передчуваючи його перше запитання.

— Малина з кубиками льоду, — сказала я, не дожидаючись.

— Як для відьми, у тебе досить добре виходить, — схвально кивнув Метью.

— А що ти мені налив? — спитала я, пригубивши склянку. — Щось древнє? Рідкісне?

Метью розсміявся, закинувши голову.

— Ні перше, ні друге. Його розлили в пляшки десь місяців п’ять тому. Це місцеве вино з виноградників біля дороги. Нічого екстраординарного, нічого особливого.

Може в цьому напої й не було нічого екстраординарного та особливого, але я відчула в ньому аромат лісів та полів, що витав у повітрі довкола шато «Сім веж».

— Бачу, ти кинула пошуки Біблії заради дечого «більш наукового». Тобі сподобався Дарвін? — тихо спитав він після нетривалого спостерігання за тим, як я смакую вино.

— А ти й досі вважаєш, що люди та створіння мали спільних предків? Чи це й справді можливо, що розбіжності між нами є просто расовими?

Метью роздратовано гмикнув.

— Я ж казав тобі ще в лабораторії, що не знаю.

— А в тисячу вісімсот п’ятдесят дев’ятому році знав. І вважав, що споживання крові може бути просто харчувальною звичкою, а не ознакою міжвидової диференціації.

— Хіба ти не знаєш про прогрес науки з часів Дарвіна? Змінювати точку зору з появою нової інформації — це прерогатива науковця.