Викрадачі

Я пройшов повз те місце, де Ділан Томас[115] помер мало не в калюжі — принаймні, його витягли з канави на вулиці й відвезли до лікарні, де він і помер. Проминув ряд будинків, де розгорталися події «Площі Вашингтона» Генрі Джеймса[116] — якраз сьогодні вранці батько нагадував мені про це, знявши роман з полиці в кабінеті й дивлячись на мене крізь свої слабкі окуляри.

— Ти ще знаходиш час, щоб читати, Ендрю?

Героїня роману мешкала в одному з тих пихатих особняків, які виходили фасадами на площу; коли вона остаточно відмовила своєму нареченому-скнарі, то сіла за вишивання, «як виявилося, до кінця життя» — це батько прочитав мені вголос.

Знову кінець дев’ятнадцятого століття. Я згадував Роберта та його загадкову пані з її пишними спідницями й крихітними ґудзиками, з темними очима, куди живішими, ніж зазвичай можна передати фарбами. Цього ранку площа Вашингтона була тихою, залитою літнім сонцем; на лавах розмовляли люди, як багато поколінь до них, як розмовляв колись і я — з жінкою, яку бажав зробити своєю дружиною, а час спливав, минав, і ми минали з ним разом. Було щось заспокійливе в тому, як місто продовжувало жити без нас.

У вуличному кафе я з’їв сандвіч, потім доїхав на метро з Крістофер-стріт до Західної Сімдесят дев’ятої вулиці й пересів на автобус, який ішов через усе місто. У Центральному парку буяла зелень, безліч людей каталися на роликових ковзанах, на велосипедах, мало не наїжджаючи на тих, хто бігав тюпки — чудова субота, Нью-Йорк саме такий, яким він має бути та яким я не бачив його багато років. Як ніколи ясно згадалося моє життя тут: вулиці, що розходяться на південь від Колумбійського університету, від аудиторій і гуртожитків, де я провів свої студентські роки. Для мене Нью-Йорк був пов’язаний з юністю — так само, як і для Роберта й Кейт. Зійшов з автобуса й пішки здолав два квартали до музею «Метрополітен». Сходи до музею були заповнені відвідувачами, що влаштувалися там, наче птахи, фотографуючи один одного, гучно розмовляючи, збігаючи щохвилини донизу — купувати гамбургери й кока-колу з вуличних візків, — очікуючи свої автобуси або друзів, чи просто даючи ногам перепочинок. Я зиґзаґами продерся крізь цей натовп і дістався вхідних дверей.