Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
Мобільний.
Відволікаюся, наостанок легенько пхнувши козла в груди; під долонею тріщать ребра. Приймаю виклик і не встигаю — не встигаю?! — нічого мовити.
— Блискавко, де він?!!
— Тут, — голос чомусь сідає. — Він, можете вважати, вже мертвий… Чи потрібно його врятувати?!
Озираюся через плече; я встигну. Шпитальні дівки і не таких ставлять на ноги. Нехай тільки мені накажуть.
— Де ви зараз?!
— У дім-баз… у дім-бесіді.
Хочу назвати координати, але мобло вибухає лайкою, лютим матюччям, багатоповерховим, нестримним, крізь яке нарешті проростають слова:
— Кого ти взагалі вів?!!..
Аж раптом у мобілці клацає. До мене звертається інший, до болю знайомий голос:
— Блискавко, що з тобою? Він допіру вийшов із дім-уряду, Ебенізер Сун, і він явно живий. Я бачу його, матері твоїй, на веб-камері!.. Блискавко, ти де?! Який в біса, дім-базар?!!
І я впізнаю його, цей голос:
— Грім…
Мій час запаморочливо мчить уперед, несе у коловерті уривки плутаних думок. Грім, ну нарешті, мені було так важко без тебе, я не знав, що робити і як жити, я загалом лише те й робив, що чекав на тебе, і тепер усе буде зрозуміло і добре… Я підвів, я підставив тебе, Громе. Я налажав, я зробив щось не те, ось-ось допетраю, що саме, і спробую виправити!.. Тільки не кидай мене більше.
— Блискавко, ти бовдур, — каже Грім, і мобло чітко передає, як він силкується не кричати. — Переплутав об’єкт, це ж треба було примудритись… а я обрав тебе… свою людину… не хотів привертати уваги і доручати комусь із Кружини… Ти хоч розумієш, що ти накоїв?!
Виправдовуватися. Перепрошувати. Пояснювати, як сильно він мені потрібен, його голос, його провід, його довіра і присутність… Але все це заборонено.
— Ебенізер Сун, — кажу я. — Дім-уряд. Зараз. Я встигну.
— Мерщій! — гарчить Грім.
Я лечу.
Миті вулиць, раптовість поворотів, розпливчасті коми зустрічних комуналів; я би позбивав їх усіх до чортової матері, почавив би на желе і розкатав асфальтом, але обходжу на віражах задля точного, мов лезо, маневру, заради блискавичної злагодженості рухів. Мене звати Блискавка, і я встигну. А його звуть Сун, Ебенізер Сун, яка дика лажа, жахлива помилка, — але не існує такої помилки чи лажі, якої б не можна було виправити, коли є час. Мій. Робочий. Час!
Дім-уряд. Червоний фасад, східчастий дах, невидимий панцир вхідних дверей — і літери, вкарбовані в камінь та метал, я побачив їх уперше ще в дім-садку, їх показували нам щоранку, примушуючи прокидатися під звуки гімну, нас навчали по них читати, і я запам’ятав, на все життя запам’ятав:
ЕЖЕН КРАМЕР.
Зупиняюся. Наводжу різкість. Ежен Крамер, так.
Ежен Крамер — тюхтій. Нікчемний, сповільнений, гірший за послідущого комунала. Якби не він, ми давно б уже притиснули ті задвірки, примусили б шанувати Світ-комуну. Лише через його боягузтво… тьху.
Так сказав Грім.
Іще тоді, на Базі. Мені стало розуму не повторювати це нікому.
Та я мушу знайти його, віп-гостя на ім’я Ебенізер Сун. Він не міг відійти далеко, він узагалі не міг відійти — щонайбільше ступити півкроку відтоді, як я гайнув сюди. Але стулка вхідних дверей дім-уряду ще й досі зачиняється — а його немає, немає ніде!..
Помічаю останньої миті — перш ніж він стрімко зникає за дальнім поворотом.
Це знову може бути помилкою, я тепер завжди усе по сто разів перевірятиму, а тим більше зараз, коли все пішло шкереберть, геть не так, як я встиг собі уявити. Він віддаляється, миршавий сивий стариган, рухаючись смішно і метушливо, проте аж ніяк не сповільнено. Він — у спецохоронному часі!..
І він не сам. Із ним ще двоє спецохоронців у чорному, у них зброя при боці і знаки розрізнення на рукавах: особистий підрозділ охорони Ежена Крамера, добірна сволота. Я вперше бачу їх ось так, з потилиці, і відстань між нами збільшується; не гальмуй, не стій на місці, ідіоте, пришвидшуйся!
Мобіла.
— Я веду його, Громе. Старий зі спецохороною. Але вони…
— Я знаю. Блискавко, ти маєш його ліквідувати.
— Що?
Наказ не перепитують, не уточнюють і тим більше в ньому не сумніваються. Але Грім не наказує. У нього такий голос, ніби він… не знаю навіть, просить у мене вибачення?..