Нарис загальної історії
- Автор: Жан Башлер
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ніка-Центр
- ISBN: 966-521-338-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис загальної історії». Краткое содержание книги:
Розрахована на вчених — істориків, соціологів, політологів, а також на студентів зазначених спеціальностей.
Нація як морфологія існує в розмаїтті: в Європі є нації, проте немає якоїсь європейської нації. Спільнота націй — це максимальний культурний ареал. Але сам ареал, той, що означує якусь групу населення, ареал усіх тих, хто здобули від нього своє означення людини і можуть стати публікою та аудиторією, не повинен бути якоюсь групою, тобто якоюсь політією й відповідно імперією. Якби ареал утворив політію, то ми мали б китайську ситуацію, де важливий рівень реальності найменш уособлений, той, який робить кожного китайця китайцем, а не поділяє їх на пекінців, кантонців, шан-хайців чи сичуаньців. Ці провінційні рівні реальності могли б стати націями, якби Китай розвивався шляхом Європи. Говорити про «китайську націю» некоректно, якщо цей вислів уживати в контексті, де фігурують також англійська, французька, італійська чи інші нації. Цей вислів виправдовує себе тільки в римському та середньовічному вжитку, коли нація означає тих, хто «народилися разом», а це «разом» може бути малесеньким кантоном або максимальним культурним ареалом. У цьому розпливчастому сенсі термін «нація» застосовується до будь-якого культурного рівня реальності понад сім’єю та сусідською громадою. У технічному й морфологічному сенсі нація відповідає виключному й точному рівню. Можна шкодувати, що одне й те саме слово вживається й у розпливчастому, й у точному сенсі, але морфологічний ужиток вийшов із розпливчатого, коли європейській історії знадобилося виділити якийсь один рівень реальності з-поміж інших. Для того щоб уможливити виняток, потрібен був не-випадковий збіг між політією та культурою або принаймні щоб намір забезпечити їхній збіг зовсім не видавався безглуздим. Ця умова вимагає часу й стабільності не тільки для культурного поділу, а й для політій. Відсутності імперіалі-зації не досить, потрібна також олігополярність. Створюється, отож, дуже оригінальна й майже неймовірна ситуація, коли цивілізація ніколи не актуалізується на своєму рівні, а завжди на певному вищому рівні індивідуалізації. Цивілізація — це вогнище, де культури, політії, нації — причому всі ці три чинники прагнуть накладатися — запалюють світочі всієї цивілізації.
З яких елементів складається національна спільнота. Апріорно можуть існувати два варіанти. Або елементи є самі більш вузькими спільнотами: сім’ї, родини, роди, політичні угруповання місцевого чи регіонального розмаху, як от села, міста, князівства. Такі підспільноти можуть бути деталями й фрагментами будь-якого виду, об’єднаними в єдину політію, або ж деталями, включеними в структуру федеративного типу. Або ж такими елементами є окремі люди — індивіди. Вимога, яку висуває нація, цілком однозначна. Нація визнає й хоче визнавати тільки індивідів. Чому? Це суто випадковий збіг чи структурна вимога? Відповідь буде не менш прямою. Ідеться про структурну неодмінність, помітну в означенні й у природі нації. Оскільки нація прагне бути культурно однорідною спільнотою, то вона може складатися тільки з індивідів, ідентичних за обраними культурними критеріями, наприклад мовою. Усі інші кола, в яких людські індивіди акультурюються, — конкуренти національного кола і можуть порушити існування однорідності. Якби нація мала б складатися з цих кіл акультурації, їй загрожувало б витіснення ними та потрапляння в ситуацію європейської цивілізації: спільне культурне вогнище, реальне, але не здатне утворити з себе політію. Нація складається зі своїх членів, індивідів, які дістають від неї свою культурно актуалізовану людську субстанцію. З цієї причини всі інші види культурної актуалізації будуть підпорядкованими й другорядними. Цю ситуацію можна розглядати під двома дуже різними кутами зору. За природним способом, індивідів слід сприймати як реальні вмістилища кількох культурних рівнів реальності й уважати їх усіх легітимними в їхніх власних обрамленнях, зокрема й в обрамленні нації-політії. За ідеологічним способом, не-легітимними стають усі інші рівні, крім національного, а від нього вимагається, щоб він затьмарював усі інші.
Ідентифікація індивідів із нацією вимагає від них співпраці як обов’язку свого стану. Група — це колективний дієвець, що живиться енергією, волею й розумом індивідів, які її складають. У цьому разі такою групою є нація, що утворила або прагне утворити політію. У цій точці можна вирізнити два способи ідентифікації. Або всі зобов’язання індивіда мають договірний характер, включно з тими, що укладені з нацією й політією. Це — такі самі зобов’язання, як і інші, важливість і вимоги яких змінюються залежно від обставин. У воєнний час політія набуває вирішального значення та має право вимагати від індивідів як громадян жертвувати своїм життям заради групи: жертву можна полегшити дією на почуття належності до однієї нації. Або ж договірними є всі зобов’язання, окрім нації. Тоді всі групи стають для індивіда товариствами з обмеженою відповідальністю, яким він себе позичає; тільки нація є спільнотою, якій він себе віддає.