Історія України-Руси. До початку ХІ віка
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До початку ХІ віка». Краткое содержание книги:
У першому томі висвітлюються соціально-економічні, політичні і культурні процеси, що відбувалися на території України з найдавніших часів до початку XI ст. Для істориків, археологів, етнографів, філологів, всіх, хто цікавиться історичним минулим нашої Вітчизни.
Коли ми перейдемо від сього богатого культурного запасу, поданого нам лїнґвістичною палєонтольоґією, до історичних звісток, з певним здивованнєм мусимо стрінути характеристику Словян, яку знаходимо в чужих джерелах при першій стрічі з Словянами. Подібно як Германцї у Цезаря, Словяне у раннїх візантийських письменників, як Прокопій, Маврикій, малюють ся ще напів кочовничим народом, з дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою. Прокопій в своїй клясичній характеристицї Словян каже, що вони „живуть в лихих хатках, селячись далеко один від одного та переміняючи зчаста свої осади“, „житє провадять суворе й некультурне, як Масаґети“, а Маврикій та Лев Мудрий виразно кажуть, що Словяне не люблять хлїборобської працї й хочуть лїпше жити в бідности та спокою, нїж, в богацтві та працї. Але такі характеристики поясняють ся тим, що з Греками стикались передові словянські осади, вони-ж серед міґраційного руху, серед небезпечного й неспокійного житя відставали від культурнїйших форм житя й вертались (на якийсь час) знову до колишнїх напів кочовничих форм; се факт, що повторяєть ся звичайно в подібних обставинах. Та не обійшлось в сих характеристиках і без побільшувань, бо нпр. в оповіданню про боротьбу Аварів з „Словенами“ в VI в. згадують ся словянські поля і т. и. 20). Джерела, що знали Словян в нормальних обставинах, на насиджених місцях, виказують у них широко розвинену хлїборобську культуру, що положила глубокі знаки на весь словянський побут. Правда такі джерела маємо з значно пізнїйших часів IX, Х і навіть XI віку, але широкий розвій хлїборобства в IX — Х в. показує, що маємо до дїла не з якимсь свіжим, а дуже давнїм культурним здобутком.
Арабське джерело з середини чи першої пол. Х в. 21) оповідаючи про жнива у Словян, дає своїм оповіданнєм розуміти, що збіже було головною стравою їх (особливо улюблене просо — про особливе уживаннє його у Словян говорять також Маврикій і Лев). Хлїб і мясо — се звичайна жертва руських Словян, по словам Константина Порфирородного, а значить — і страва, і то споконвічна, не нова, бо жервуєть ся звичайно традиційне, віками усвячене. Жидівський подорожник Х в., ібн-Якуб каже, що словянський край дуже богатий на всякі житєві запаси, що Словяне дуже господарні й пильнують хлїборобства. Є у нього навіть досить виразна звістка про культуру овочевих дерев 22).
Докладнїйші вказівки дають наські джерела. В них бачимо, що хлїборобство в Х в. було розповсюднене, як звичайна робота, навіть по найменше культурних землях, як от у Деревлян та Вятичів. „А вси ваши городи... дЂлаютъ ниви своя и землю свою“ — каже до Деревлян Ольга. Вятичі платять дань „від плуга“ 23). Хлїб звичайна й загальна страва староруської людности. Зелїзні серпи знаходять ся при небіжчиках київських похоронних піль, з часів перед розселеннєм. В поганських могилах Сїверян і Деревлян знайдено також серпи і зерна кількох родів хлїба (жито, овес і ячмінь або пшениця) 24). В памятках XI в. — в лїтописи, в давнїйших частях Руської Правди, у Нестора (Житиє Теодосія) згадують ся всї важнїйші роди хлїбних і культурних рослин : пшениця, овес, жито, ячмінь (властиво — ячмінний солод), просо, горох, мак, лен (льняне насїннє на олїй) 25). Загальною назвою для хлїбного зерна було „жито“ 26). З хлїборобських знарядь в українських памятках XI — XII в. знаходимо: рало, плуг, борону, мотику, рискаль, рогаліє, цїп 27); з хлїборобських робіт-оранку („орати“), сївбу, жниво („снопи“), молоченє, віяннє 28). Орали кіньми й волами 29). Пожатий хлїб складали на гумнї й там молотили „на току“, а зерно ховали в коморах („клЂть“) 30), певно — і в ямах. Зерно мололи (в наших памятках згадують ся тільки ручні жорна). Змелене просївали — згадуєть ся мука і отруби; розріжняєть ся мука чистїйша й гірша. Переховували її в засїках (сусЂкъ) 31). Згадки про пшоно показують, що зерно споживали і товчене 32), Сїно стрічаємо в давнїйших редакціях Руської Правди 33).
Про городництво є виразні звістки в українських памятках XI в.: в Житії θеодосія оповідаєть ся, як чернцї „в оградЂ копахуть зелиннаго ради растенія“, а в Вишгородї були не тільки „огородники“, а й старшина огородників (старЂй огородьникъмъ), мабуть чи не княжих; в усякім разї мусїла тут бути сильно розвинена городницька культура. В серед. XII в., в описи оборони Київа бачимо наоколо його теж „огороди на велику просторонь 34). Про садівництво звістки дуже бідні: тільки в оповіданню Патерика (XIII в.) про чернцїв кінця XI в. бачимо при келїях городчики з „деревами плодовитими“ 35); при тім, як і досї, слово г о р о д (огородъ, оградецъ, градъ — огорожене місце взагалї) уживалось однаково для означення і города і саду, і можливо, що в вище поданих звістках про великі київські або вишгородські городи треба розуміти й сади.