Пригоди Шерлока Холмса. Том I

Якось увечері, в червні 1889 року, саме тієї години, коли вже позіхаєш і поглядаєш на годинник, — у двері мого помешкання подзвонили. Я підскочив у кріслі, а дружина, поклавши своє шитво на коліна, невдоволено скривилася.

— Пацієнт! — мовила вона. — Доведеться йти.

Я застогнав, бо щойно повернувся додому після важкого дня.

Ми почули, як рипнули двері, хтось поспіхом кинув кілька слів і в коридорі залунали кроки. Двері нашої кімнати рвучко прочинилися, й до нас увійшла леді в темній сукні, з чорною вуаллю на обличчі.

— Пробачте, що я так пізно, — почала вона і раптом, несподівано втративши владу над собою, кинулася до моєї дружини, обвила руками її шию й захлипала в неї на плечі. — Ой, у мене таке горе! — скрикнула вона. — Допоможіть мені!

— Отакої, — мовила моя дружина, піднявши її вуаль, — та це ж Кет Вітні. Як ти налякала мене, Кет! Я й не думала, що це ти.

— Я просто не знаю, що мені діяти, тож і прибігла одразу до тебе.

Це була звичайна річ. Люди, з якими траплялося лихо, линули до моєї дружини, наче птахи до маяка.

— От і добре, що ти прийшла. Випий вина з водою, умощуйся зручніше і розповідай, що сталося. Може, я краще відішлю Джона спати?

— О, ні, ні! Допомога доктора мені теж потрібна. Це все через Айзу. Його вже два дні нема вдома. Я так боюся за нього!

Це вже не вперше розмовляла вона з нами про біду з її чоловіком — зі мною як із лікарем, а з дружиною — як із давньою подругою і шкільною товаришкою. Ми втішали й заспокоювали її, як могли. Чи знає вона, де її чоловік? Чи зможемо ми привезти його додому?

Виявилося, що так. За її словами, останнім часом він ходив до курильні в найдальшому східному кварталі Сіті. Досі його відлучення тривали не більш ніж один день, і ввечері він повертався додому, геть знеможений і розбитий. Але цього разу його немає вже дві доби, й він, звичайно, лежить там серед портових покидьків, дихаючи отруйним димом чи забувшися важким сном. Вона була певна, що він у «Золотому самородку», на Аппер-Свондам-Лейн. Але що їй робити? Хіба може вона, молода соромлива жінка, піти в таке місце, щоб визволити свого чоловіка із компанії цих розбійників?

Отакою була ситуація, і допомогти їй міг, безперечно, тільки я. Тож хіба міг я не супроводити її туди? А втім, навіщо їй туди їхати? Адже я лікував Айзу Вітні, і мої поради як лікаря мали для нього вагу. Я вирішив, що мені краще буде поїхати туди самому. Я пообіцяв їй, що через дві години привезу її чоловіка в кебі додому, за адресою, яку вона мені дала. Через десять хвилин, покинувши крісло в затишній вітальні, я вже мчав в екіпажі до східної частини міста; я знав, що мене чекає незвичайна справа, проте насправді вона виявилася ще дивовижнішою.

Спочатку все йшло якнайкраще. Аппер-Свондам-Лейн — брудний провулок позаду величезних корабелень, що тягнуться вздовж північного берега річки, на схід від Лондонського мосту. Між якоюсь брудною крамничкою й шинком я відшукав потрібну мені курильню, вхід до якої нагадував чорну діру з крутими східцями. Наказавши візникові зачекати, я спустився східцями вниз, ступаючи по них, мов п’яний; у миготливому світлі гасової лампи над дверима я знайшов защіпку і ввійшов до довгої, низької кімнати, повної густого, важкого бурого опійного диму; вздовж стін височіли дерев’яні нари, мов на баку корабля, що везе переселенців.