Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Та Дітріхові було байдуже до всього цього, і взагалі він не хотів себе нічим обтяжувати, а тим більше бабратися в табірному бруді. Та надміру пихатий Дітріх розумів, що, коли б не довготерпляча працездатність єфрейтора Вайса, навряд чи вдалося б йому так успішно справитись із своїм службовим завданням.
І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих.
Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов'язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав.
Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» з табірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров'я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова.
Сп'янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров'ю — її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в'язнях.
А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в'язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в'язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню.
Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п'є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати.
І він, Олександр Бєлов, махає на прощання рукою цьому вбивці, привітно всміхається, записує номер польової пошти, щоб потім по-дружньому листуватися, і вголос жалкує, що такий чудовий хлопець залишає компанію.
Кожного разу, коли Йоганн бачив тут змучену радянську людину, незрима рана відкривалася в його душі. Таких ран ставало щораз більше, і він мусив виробити звичку терпіти цей незцілимий, постійний хронічний біль і, не надіючись на те, що він минеться, навчитися жити з цим болем і робити свою справу так, щоб біль не заважав йому, ховати свої почуття, знаючи, що ще не скоро прийде час, коли він зможе знову стати тим, ким він є насправді. І яке ж це буде щастя!..
30
Звечора у рейхсканцлера Адольфа Гітлера дуже болів живіт. Та ранком шлунок працював нормально. Виходить, болі були викликані не розладом кишечника, а мали суто нервове походження. І зараз рейхсканцлер у приємній знемозі напівлежав у кріслі і з насолодою згадував, як учора тут-таки, в імперській канцелярії, в його гігантському урочистому кабінеті, на нараді з приводу обстановки на Східному фронті, що несподівано для всіх складалася не зовсім приємно, він раптом поскаржився на біль у шлунку. І всі ці уславлені німецькі полководці, цвіт вермахту, немов забувши, чого вони прийшли сюди, почали заклопотано обговорювати найменші симптоми недуги свого фюрера й дали йому безліч корисних медичних порад, перевірених на власному досвіді. І він уважно, терпляче й прихильно їх усіх вислухував. А коли Кеййтель і Йодль з витонченою ввічливістю, але тремтячими від люті голосами сперечалися між собою, чи слід фюрерові вдаватися до штучних заходів очищення шлунка, чи не слід, він дав їм виговоритися, милостиво не втручаючись у їхню запальну й пристрасну полеміку.