Діти Мардука
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: «ЛІРА»
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Діти Мардука». Краткое содержание книги:
Вивченню грізного явища і способів його запобігання присвятив своє життя головний персонаж роману. Сприяють йому в тому стародавні пророцтва.
— Так, він оповів. Вітаю тебе! А тільки я не пам’ятаю, щоб щось таке казав. Можливо, просто хотів тебе підбадьорити у важку хвилину.
— Не має значення, але воно збулося, — сказав Костя. — А тепер над тим нависла загроза. І не тільки для мене одного, а й для великої компанії. — Раптом він затнувся, і глянувши на годинник, підвівся. — Давай я віднесу спочатку книжку в бібліотеку, а потім побазаримо, як каже Ксилантій. До речі, у твоєму творі є ще одна особливість — там не все збагнеш одразу. Доводиться перечитувати по кілька разів.
Лікар поклав книжку в барсетку і витяг з неї пласку продовгувату коробочку.
— Презент бібліотекарці. Набір парфумів «шанель». У Франції купив.
У ній виявилося п’ять пляшчинок парфумів.
— Подаруй, подаруй, а тільки тій, що дозволила видати на руки книжку з читальної зали.
— А тобі звідки відомо? — здивувався Костя.
— Бо подарував цю книжку бібліотеці я — в єдиному примірнику. І її записали за читальним залом. А там на руки не видають. Жінку звати Ольга Миколаївна, вона, здається, заступник директора.
РОЗДІЛ 6
Ми зустрілися за годину, як і домовлялися, біля Преображенського собору. Я переглядав на лавці газети, куплені в кіоску навпроти, шукаючи інформацію про безпам’ятьків.
— Ну, що віддав? — поцікавився я.
— Так.
— Гарна жінка?
— Не те слово! — відказав Лікар. — Вона спочатку зніяковіла, коли я поклав перед нею парфуми, а потім відкрила одну з пляшечок і помазала за вухом. Поцікавилася чи ми з тобою знайомі. Я сказав, що ні. Мовляв, друзі порадили почитати твою книжку. Ага, я й бібліотекарці приніс шоколадку…
— Це ти по-людському вчинив.
— Не тільки по-людському, я ще до них завітаю по «Звірину…»
— Навряд чи. — Я витяг із сумки примірник, який тут лежав ще з минулої поїздки. — На ось.
Костя, подякувавши, сховав книжку в барсетку.
— На судні часом нудно буває. Розважальну літературу також не будеш весь час читати. Хочеться чогось іншого…
— Послухай, — увірвав я Лікаря, — а як щодо тих наших подій. До тебе доходять чутки про Валтаса?
— Мій друг-лікар каже, що Гладун геть розбитий паралічем — слово не вимовить. Але у нього в палаті, коли до нього хтось приходив, відбувалися дивні розмови. Відвідувач ніби звертався у порожнечу — якби то був діалог з тінню, і в порожнечу ж відповідав. Щодо адміністрації, то там — жодної реакції. Немов би цей кент у них ніколи й не числився.
— Звідки тобі відомо?
— У Степана є люди у тій структурі. Якби там щось, ми б уже знали.
Я розповів Кості про некролог на смерть Свистопляса, котрий віддав комусь там (тільки не Богові) душу.
Лікар якийсь час мовчав, а тоді озвався сумно:
— Ми нейтралізували тільки двох лиходіїв, а їх же мільйони. Ось і доведеться жити, весь час очікуючи від них у кращому випадку підлоти, у гіршому… Краще б того гіршого не сталося.
Якийсь час ми помовчали, а потім знову озвався Костя:
— Ти зробив корисну справу, вивівши на чисту воду сатанинську сутність Звірини, але ж це тільки перший крок. Читач думає: слава Богові, що все позаду, що сила, яка вимордувала третину людей велетенської імперії, відійшла в минуле. Але ж вона — та сила не зникла — вона тільки змінила форму діяльності. Порядній людині, яка недавно ще викривала злочини тієї системи, тепер і на гадку не спаде, чому її раптом звільняють з роботи або ж вона опиняється в лікарні з інсультом чи іншою болячкою, чому вона стає калікою від наїзду авто. А головне, чому поміж людей з’являються сутності з іншого світу — мерці у чужій плоті. Скажи, так завжди було і про це ніхто не знав?
— Про це справді ніхто не знав, але траплялося по-різному: то приходьків з’являлося мало, а то дуже багато, в залежності від років.
— Отож, я й думаю, що тобі треба зробити наступний крок. Висвітити дітей Мардука, приходьків, темних, іншу — вже нашу, земну, потороч. Я розумію, що проблему не буде вирішено, але ж ти підіймеш, або хоча б відхилиш, із-над них покривало, іншими словами — оголиш причину нещастя.
— Мені й самому приходило таке в голову, але коли? Слід же подбати й про хліб насущний.
— Про це не сумуй, — раптом повеселілим голосом сказав Костя. — Я допоможу.
Я подивився на нього здивовано.
— Матимеш не лише хліб насущний, а також умови для творчої роботи. Ну, каюту, те-се…
— Ти знову — за своє, — сказав я не дуже впевнено.