Гадючник. Дорога в нікуди

XIX

Під час хвороби матері й до того грудневого дня, коли вона померла, Жюльєна, другого хворого в домі, майже не доглядали. Він скорився цьому і вдовольнявся недбалим піклуванням Марії Кавельге. Та відтоді, як матері не стало, він відновив свої права тяжко хворого. Хоча у нього не був ушкоджений ні один орган, він неймовірно схуд. Проте він не потребував особливого догляду; Роза могла обходити брата й водночас робити те, що було єдиною розрадою її невеселого життя: вести бухгалтерські книги. А що господарство в Леоньяні щодень зростало, то ставало чимраз складніше й рахівництво.

Хоча Жюльєн ніколи не виходив зі своєї кімнати й нікого не бачив, крім Марії Кавельге та Луї Ларпа (поява його в домі Револю була живим свідченням відновленого достатку), він щодня передавав сестрі хроніку тутешніх подій, не приховуючи від неї нічого, що стосувалося особистого життя Дені, який оселився у флігелі Кавельге. Жюльєн анітрохи не сумнівався, що менший брат уже давно кохається з дочкою управителя. Недарма ж вона відлежала цілий місяць; увесь Леоньян знає, що вона згубила дитину. Батенько чекає лиш, коли хлопцеві виповниться двадцять років і мине рекрутська загроза, а там він оженить його з дочкою. Дені вузькогрудий, отже, Кавельге докладе всіх зусиль, щоб залагодити справу, — знайомств йому для цього не бракує.

Роза, вдаючи, ніби не йме віри Жюльєновим пліткам, слухала їх із мовчазним роздратуванням. Через те, що Дені тепер не жив у домі, вони зустрічалися зрідка і говорили тільки про господарчі справи. З часом атмосфера взаємної відчуженості згустилася. Дені завжди заклопотаний і якийсь млявий, здавалося, був поглинутий господарською діяльністю, проте порався автоматично, ніби сновида.

Незабаром по смерті матері, на початку весни, в Жюльєна на губі вискочив прищик. Роза не надала цьому ніякого значення. Така вже доля хворих, назавжди прикутих до ліжка, — на їхній стогін не дуже зважають. Але невдовзі бідолашному Жюльєнові так рознесло губи, що рот його став подібний до свинячого рила. Він невимовно мучився, з великою мужністю терпів пекучий біль і гідно зустрів страдницьку смерть. Цей страшний, несподіваний кінець приголомшив сестру й брата, і перші дні, здавалося, вони глибоко страждали. А насправді на них війнуло холодом власного небуття.

Дуже швидко Роза помітила, що ці часті похорони не дуже її зворушують; стоячи перед батьковою труною, а потім і перед труною матері, вона страждала за свою байдужість, а цього разу її палив сором. По трьох роках вона нарешті збагнула, що заподіяв їй нікчемний молодик того сумного дня, коли від грозового дощу в міському сквері струмували ручаї. Ще довго після того вона залишалася ніжним і палким дівчам, могла молитися й віддавати на жертву власне життя; але душевні рани загоювалися поволі, й непомітно для неї вичерпалась і та ніжність, і той сердечний шал.