У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Бабусин шваґер, чорноризець законник, якого я не знав, зателеграфував до Австралії, де був пріор його закону, і, скори-ставшися з особливої його ласки, явився до нас того самого дня, що й дук. Падкуючи за хворою, він творив при її узголів’ї молитви і впадав у медитацію, причому його очі так і свердлували бабусю. Коли бабуся лежала непритомна, я раптом бликнув на нього і мені стало його жаль: щоб оце так побивався чоловік. Моє співчуття його, либонь, здивувало, і тут сталося щось химерне. Він затулив обличчя долонями, як людина, занурена в болісні роздуми, але в чеканні на те, коли я відведу очі, залишив шпарку поміж пальцями. А ще я побачив, відриваючи від нього погляд, що його бистрі очі, користуючися з ослони долонь, пантрували, чи щире моє вболівання. Він зачаївся за нею, ніби в сутіні сповідальні. Здогадавшись, що мені його видно, він спустив ґратки. Згодом ми з ним сходилися, але ніхто з нас не згадував про ту хвилину. За якоюсь мовчазною угодою я вдавав, нібито не зауважив тоді його підглядання. У священиків, як і в лікарів-психіат-рів, є щось від слідчого судді. Зрештою хто з нас не має приятеля, хай і найщирішого, в чиєму минулому, а отже, і в нашому, не було такої хвилини, щодо якої ми воліємо вірити, ніби він її не пам’ятає?

Лікар упорснув бабусі морфію і, щоб їй дихалося легше, зажадав балонів з киснем. Мати, лікар, сестра тримали їх у руках; скоро один закінчувався, подавано інший. Я вийшов на хвильку з покою. А повернувшись, подумав, що чиниться якесь диво. Під приглушений акомпанемент безугавного шемрання бабуся нібито співала нам довгу радісну пісню, і співом цим, швидким і мелодійним, повнився увесь покій. Я зразу збагнув, що це в бабусі так само несвідомо, так само мимовільно, як недавнє хропіння. Може, це якийсь відгомін полекші, викликаної уколом. Загалом же це породжувалося (оскільки повітря проходило в груди інакше) чи не зміною регістру її дихання. Очищене подвійною дією морфію та кисню, бабусине дихання не було вже болісне, скигливе, а навальним, легким ковзанярем ковзало назустріч любому флюїдові. Може, з її віддихом, нечутним, як подмух вітру в очеретах, зливалося щось подібне до зітхань людини, коли та спускає дух перед своєю кончиною і здається, ніби вона мучиться чи раює, хоча насправді вже нічого не відчуває; зітхання ці, не міняючи ритму, збагачували довгу музичну фразу, і фраза підносилася, злинала вище, потім опадала, щоб знову вихопитися зі звільнених грудей у гонитві за киснем. Але, вибуявши на такі висоти і пролунавши з такою всесилою, спів той — злитий із млосно-благальним шемранням, вряди-годи ніби стихав — достоту висхле джерело.