Київська Русь

Ювелірні прикраси VI — VII ст. із Мартинівського скарбу

Єдність в архітектурі, мистецтві, насамперед декоративно-ужитковому, опиралася на глибокі основи народної творчості, на самобутність східнослов’янської культури.

Висновок про культурну єдність давньоруського народу, аргументований конкретними і неспростовними даними, знаходить дедалі нові підтвердження. Доречно нагадати, що прихильники історико-культурної своєрідності Південної Русі одним із важливих аргументів протиставлення вважали начебто корінну відмінність домобудівництва міст Південної Русі на чолі з Києвом від міст північних, північно-східних і північно-західних регіонів Русі. В принципі, така неподібність з огляду на неоднакові географічні умови окремих частин країни могла мати місце і справді мала. Як є вона ще й тепер на території України. Але в дійсності корінної несхожості історико-архітектурного розвитку Києва, міст Південної Русі від міст інших регіонів не існувало. Розкопки Києва, Чернігова, Звенигорода показали, що їх масова забудова в X — XIII ст. мала великий процент зрубних будівель, аналогічних виявленим у Новгороді, Старій Ладозі, Бресті, Смоленську, Мінську та інших містах.

Довгий час в історичній літературі феодальна роздробленість Русі ототожнювалася з економічною роздробленістю і навіть економічним занепадом усієї країни. Після виходу в світ ряду праць Б.О. Рибакова періоду феодальної роздробленості більше не приписується таких згубних наслідків в економічному розвитку країни.

Справді, формування порівняно стабільних земельних рубежів хоч і супроводжувалося міжкнязівськими конфліктами, все ж позитивно вплинуло на господарський розвиток усієї країни. Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що на зміну централізованому управлінню прийшло децентралізоване. У цей час розбудовуються старі міста і виникають нові, давньоруські землі забудовуються феодальними замками, кріпостями, селами і промисловими селищами. Археологічні матеріали показують, що з економічним піднесенням давньоруських князівств економічні зв’язки між ними не тільки не згасають, а значно розширюються і зміцнюються. Цьому сприяла і торгівля, в період феодальної роздробленості вона переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, через купців-посередників потрапляли у найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи на постійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати основні торговельні шляхи, якими здійснювалась торгівля Русі XII — XIII ст. У другій половині XII ст. літописи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозний шляхи, для охорони яких київські князі постійно надсилали військові дружини.

Досліджуючи проблему державного і етнічного розвитку Київської Русі, історики в переважній більшості відстоювали тезу про однобічну залежність цих процесів. У IX — XI ст. існували сильна держава і єдина давньоруська народність; у XII ст. почався розпад держави і відповідно — розклад єдиної народності. Деякі науковці стверджували незалежність етнічного і державного розвитку. І зовсім рідко дослідники звертали увагу на зворотний зв’язок — як давньоруська народність впливала на державний розвиток Русі. Так, В.И. Довженок показав, що єдність країни визначалась насамперед культурною і етнічною спільністю населення, а А.І. Козаченко підкреслив залежність державного розвитку Русі XII — XIII ст. від рівня національної самосвідомості давньоруського народу. Більше ніхто цю проблему не розглядав у такому аспекті, хоча подібні питання знаходять позитивне рішення щодо інших середньовічних держав і народів Європи. Так, М.Ф. Колесницький, досліджуючи шляхи етнічного і державного розвитку середньовічної Німеччини VI — XIV ст., дійшов висновку, що навіть у XIII — XIV ст., коли державна організація стала аморфнішою, а політичні зв’язки між окремими землями ослабли, державна єдність Німеччини остаточно не зруйнувалась, оскільки в її основі лежала історична спільність німецького народу[526]. Визрівання умов єдності Польської держави також значною мірою залежало від того, що в народних масах протягом усього періоду феодальної роздробленості не зникало почуття єдності польської землі, польської народності[527].