Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— А-а-а, та то усі знають! — мовив гордо. — Я — від осла рогатого: инак дома мене і не називавуть — лем ослом рогатим!
— А в школі?
— А в школі у мене зовсім інакша фамилія — осел мантафунський. Так мене називає найчастіше пан учитель, правда, пане Фийсо…?
Тут мій бідний учитель уже не слухав пана інспектора, рвучко підскочив із-за парти, схопив мене за барки, потягнув до дверей і, не звертаючи уваги на співчутливі вигуки пана Годі, метнув мною за двері.
О, якою образою і люттю вмить обдало мене! У страшному гніві рвонув на себе двері і заскочив у клас.
— Ах ви так, пане Фийсо, ви так зі мною! — мовив, давлячись сльозами. — Тоді і я так: віддавайте назад мої грушки!
І, не звертаючи уваги на трішки ошелешених панів Фийсу і Годю, зібрав знову в тайстру зі столу м’якенькі… І ось тоді вже гордо луснув за собою дверима.
Але я ще не встиг покинути приміщення школи, як у коридор увірвалася стихія: моя баба Фіскарошка. Вибалушивши очі, погрозливо розмахуючи кулаками, вона, як уособлення страшної помсти, йшла твердими кроками і, не звертаючи ані найменшої уваги на мене, твердо повторювала:
— Кіна не буде!.. Наполійонам капут!
За нею, обвішаний різнокаліберними бойовими нагородами — від хрестів імператора Йовжки Франца і аж до сталінської медалі «За боевые заслуги» — гордо марширував дідо Мішо. В одній руці він тягнув величезну плетену корчагу з вином, а у другій — набиту доверху брезентову торбу — видно, закускою… В коридор за своїми газдами пробувала прорватись і коза Танкістка. Але, побачивши мене, дико заверещала і стрімголов понеслась через двір у яругу.
Дід Михайло порівнявся зі мною. Тяжко дихаючи, переляканим напівшепотом запитав:
— Ну як там? — кліпнув на клас.
— Т-с-с-с… Кіна не буде!.. Наполійонам капут! — прошепотів я.
— Но, то ми ще увидиме, кому гут, а кому — капут! — сказав на весь голос дід Михайло і почвалав за бабою Фіскарошкою. — Ця саме йшла на бойовий таран дверей, за якими сиділи пани Годя і Фийса.
… Я лежав собі на височезному березі яруги! Сонце, звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо сміялося на всеньке велике літо. А воно, умудрене часом, уже готувалося до зустрічі із осінню… Я лежав на землі, а довкола мене росли аж до самого неба височезні пахнячі кукурудзи! А в них тихо і мирно дрімали нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи. Гронами звисала із тичок добра, щедра, ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка. Поміж висохлим бадиллям картоплі, наче пані-генеральші, чинно сиділи викохані капусти… Трохи віддалік, де хитра польова дорога непомітно повертала на колгоспний рибник, починався сад. Звідти мені, як дівки на свальбі, спокусливо підморгували підмальовані сливи-бистриці. Не мали нічого злого проти мене і тучні, як довжанки, грушки. Величезною спокусою пахли різнофайтові грішниці-яблуні. Земля піді мною була тепла і, як мати, щемливо ласкава. А небеса!.. Ні, ліпше небесиська чи небесища, незмірно глибокі, холоднопахучі, як кринична вода, і рідні, як братова сльоза. А в тих небесиськах-небесищах летів собі кудись тихо Мукачівський замок. За ним услід погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней. Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родовід комуністичних вождів, про своє осляче походження, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насолоджувався світом, який мені дарував Всевишній… І наче підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані, як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмар-коней — все це теж даровано Господом, але тільки і тільки в дитинстві…
В цю мить від школи почувся спів діда Міша:
За дідовим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі пана Фийси і нарешті — пана Годі.
— Все! Кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду…
… Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у нашому саду таку потішну картину. Баба із дідом, притоптуючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж грушами якийсь дуже модерний танець. А пан Фийса І пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через наш сад. Голос води, мабуть, надокучив пану Годі. Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся у потік.
— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоє світлоє унизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.