Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Мені здається, що між тобою й Арією щось стоїть. Ти говорив із нею або з її родиною? Знаєш, це зовсім нерозумно залишати такі справи на потім і мучити себе.

— Так, — відповів Ерагон, не зводячи погляду зі своєї палиці. — Я говорив із нею.

— І що ж ви вирішили?

Ерагон не спромігся відразу на відповідь, тому Роран розчаровано вигукнув:

— Витягти з тебе відповідь іще важче, ніж витягти з багна Бірку. — Ерагон посміхнувся, почувши про Бірку, одну з конячин, що жила на їхній фермі. — Сапфіро, може, хоч ти мені щось поясниш? Бо від Ерагона я навряд чи чогось доб'юся.

— Я їй не потрібен, — Ерагон вимовив ці слова без жодних почуттів, так, ніби розповідав про горе якоїсь чужої людини, проте всередині в нього палав такий глибокий і нестерпний біль, що він відчув, як Сапфіра відійшла на кілька кроків.

— Мені дуже шкода, — сумно мовив Роран.

Доклавши неймовірних зусиль, Ерагон насилу проковтнув грудку, яка глибоко-глибоко застрягла йому в горлі, так глибоко, що йому почало здаватися, ніби вона тисне на саме серце.

— Та нічого.

— Мабуть, це пролунає дуже невчасно, — сказав Роран, — але я впевнений, що одного чудового дня ти зустрінеш іншу жінку, яка змусить тебе забути про Арію. Адже є безліч дівчат, ба навіть більше — заміжніх жінок, які б охоче стали дружиною Вершника. І тобі буде зовсім неважко обрати дружину серед найвродливіших красунь Алагезії.

— А що б ти зробив, якби Катріна тобі відмовила?

Таке несподіване питання неабияк спантеличило Рорана, з виразу його обличчя було видно, що він навіть не міг цього уявити.

Тим часом Ерагон продовжував далі:

— І що б ти там не казав, і скільки б в Алагезії не було вродливих жінок, і як би ти мені не доводив, що люди здатні закохуватися більше, ніж один раз… Мене це не обходить! Знаєш, якби я бував у компанії дам із двору короля Орина, то я б, напевне, вирішив, що котрась із них мені подобається. Але не все так просто. І я можу скільки завгодно звертати увагу на інших жінок, я можу переконувати себе, що серце — то зла підступна тварюка… Та чи варто мені це робити?

— Твій язик звивається, як коріння ялинки, — мовив Роран. — Годі говорити загадками.

— Гаразд, невже ти й справді віриш, що звичайна жінка може збагнути, хто я такий? Чи усвідомити могутність моєї сили? Хто зможе розділити зі мною життя? Таких дуже мало, й усі вони чаклунки. А крім того, хто з них безсмертний?

Роран голосно зареготав, і його грубий, грудний сміх прокотився по всьому ярку:

— З таким самим успіхом ти міг би попрохати собі сонце в кишені або… — по цих словах Роран несподівано замовк і весь напружився, немовби готувався до стрибка вперед, а потім став невпізнавано спокійним. — Слухай, але ж ти не такий.

— Такий.

Роран намагався знайти потрібні слова:

— Це сталося через твою зміну в Елесмері чи через тренування для Вершників?

— Через тренування для Вершників.

— Тепер я розумію, чому Галбаторікс не помер.

— Авжеж, саме тому.

Гілка, яку Роран кинув у вогонь, луснула з глухим тріском і розлетілась на маленькі друзочки. Це сталось тому, що головешки під нею прогріли сухе дерево аж до тієї частини, в якій причаїлась маленька краплинка води або соку, що вибухнула й обернулась на пару.