Мольфар
- Автор: Чумарна Марія
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-021-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мольфар». Краткое содержание книги:
Цей старий починав дратувати Дмитра. Мало того, що вивів його з творчого стану, заповнив печеру огидним овечим запахом, то ще й ставить безглузді питання, на які не знаєш, що відповісти… І що він тямить у книжках?
— Мені важко пояснити вам ідею мого філософського роману… це має бути уявний діалог між вільним філософом, який живе серед дикої природи і втішається її спогляданням, та книжником, що здобув всесвітню славу й визнання.
— А ви з якого боку будете?
— Я — автор, моя позиція має бути безстороння і об’єктивна.
— То ви, здається, будете в ролі Бога, — тихо засміявся старий.
— Будь ласка — не шаржуйте, — роздратовано сказав Дмитро. — Я нічого не знаю про пастуше життя, а ви не розумієтеся у філософії. При чому тут Бог?
— Я теж не розуміюся у пастушому житті, — зітхнув старий. — І в овечому не дуже розбираюся… Вівці мають свою філософію — вони вільні до тої межі, поки сторожовий пес не зажене їх у кошару або вовк не загризе. Я шаную їхню філософію — і тому з мене не дуже добрий пастух. Своїх овець навіть не рахую, вони ходять по лісу без дзвіночків. Скільки верне до кошари — стількох подою.
А Бог пильнує і мене, і овець. Його позиція безстороння, як ви сказали…
Дмитро підкинув сухого хмизу до багаття. Воно спалахнуло — й освітило його розгублене обличчя.
— Я ж не Бог… Я — автор, який просто співставляє думки великих людей. — І додає думку третього… автора, який має бути наймудрішим…
— Та чому наймудрішим? — Дмитро аж на ноги підхопився від обурення.
— Бо ви ж маєте прославити своє ім’я…
— Та ніхто ж не пише книжок лише заради слави!
— Звичайно, ще заради грошей і нової личини…
— Що ви маєте на увазі під личиною?! — Дмитро уже кричав.
— Ваше відображення в дзеркалі…
Дмитро копнув ногою недогорілу поліняку — і вона сипнула довкола сніп іскор. Іскри посипалися на стос паперів, які були акуратно складені на рюкзаку.
— О, ні, тільки не це! — він схопив верхні листки, що почали тліти, і струснув попіл.
— Що тебе так розгнівало, сину? — спокійно обізвався старий. Дмитро навіть не звернув уваги, що він звернувся до нього на «ти». — Ти боїшся моїх запитань?
— Чому я маю чогось боятися? Просто це моя справа — і я не люблю, коли випадкові люди вриваються у мій простір, забирають мій час та ще й ставлять безглузді питання!
Старий підкинув хмизу і пильно подивився на Дмитра. Його погляд був таким гарячим, як головешки у вогні, і Дмитрові раптом стало не по собі.
— Пане докторе філософії: у житті не буває випадковостей. Якщо гроза зупинила мене і змусила зайти в цю печеру — то не гніви її безглуздими словами про випадковість. Не пробуй сперечатися з тими силами, на яких не розумієшся!
Раптово Дмитра пронизав страх.
Хто він — цей старий? Його голос, досі тихий і спокійний, зараз здригнув печеру.
Наступила довга мовчанка.
Вогонь потріскував, і його полум’я ставало все яскравішим на тлі сутінків, що заповзали в печеру. Гроза відступила, але хмари щільно огорнули вершину гори — і ніч протискалася в кожен закуток, не чекаючи заходу сонця…
Чоловік закутався у свій спальник і відсунувся в куток, подалі від старого.
— Поспи, — вже тихо і майже лагідно сказав Юр. — Я посиджу біля вогню — я звик не спати…
Сон звалився на нього, як чорна кішка, — він просто полетів у якийсь тунель…
О, ні, — там, за цим поворотом, — зала з дзеркалами! Він уже вивчив кожен її закуток. Дмитро зіщулився, намагаючись непомітно прошмигнути повз колону, за якою починається галерея відображень.
— Агов, дурнику! Ти куди поспішаєш? — загугнявило крайнє дзеркало, — він ненавидів його найбільше. — Ти маєш бути чемним, мамусин синочку! Ти маєш стати успішним хлопчиком! Поглянь-но: кого ти бачиш?
Дзеркала дико завищали, затупали, — і у Дмитра на голові заворушилося волосся. Він хотів утікати — але його ноги наче вросли у підлогу. Він неймовірними зусиллями кидав своє тіло уперед, але ноги все глибше вростали у холодний камінь…
Дмитро дико закричав. Він кричав з усієї сили, але не чув свого голосу. Якесь скавучання виривалося з його горла, — він почув його тоді, як відкрив очі.
Тяжко дихаючи, очманілим поглядом ковзнув по дідові, і лише жар вогнища привів його до тями.
— Обережно, хлопче, не спечися! — дід відгорнув поліна від чоловікових ніг. — Знову той сон?