— Поїхали, — сказав Семен. — Тре’ зустріти представників Центральної Ради. Присилають Халабуденка, Демерлія, Сокирку — для примирення з Земською управою. Наче це допоможе!
Ангін Шкільний із загоном кінних козаків повертався зі станції. Поруч з Антіном на запасному вороному коні звично тримався в сідлі хтось… до болю знайомий!..
— Юрко!
— Максиме?! Живий?
Вершник легко зіскочив з коня, рвучко обійняв Рудя.
— Це Юрко Тютюнник! Земляк! Ми разом учились у військовій школі в Ґорі, — пояснив Максим здивованому Семену. — В дев’ятсот п’ятнадцятому. Його прислали в школу після поранень, — а мені термін на звання вийшов…
— Ти ж той Тютюнник — з Будищ? — спитав Семен, щось пригадуючи.
— З Будищ. За дві версти від Шевченка…
Юрко був старший від Максима на три роки, міцної статури, білявий, вибуховий, різкий в спілкуванні і — дуже амбітний. Саме це його прагнення завжди бути першим, безкомпромісність і деякий авантюризм в діях відразу ж насторожували людей. Але водночас у ньому була присутня харизма, жар, який кликав за собою. Білявий чуб, мужнє лице. Юрка легко можна було уявити на чолі запорожців де-небудь під Хотином. Світло-блакитні очі часом випромінювали вогонь, що запалював серця. Юрко вмить збирав навкіл себе натовп, який залюбки слухав його запальні речі. Говорити він вмів. Зрештою, як вмів і влучно стріляти. «Оратор!» — казав полковник Ізмайлов. «Командір должен умєть бить краснорєчівим!» І справді, нестандартні ораторські прийоми, справжня чоловіча розмова, залізна логіка Юрка підкоряли людей.
Ще в травні сімнадцятого року сам Керенський підписав наказ про підвищення й перехід Тютюнника в іншу частину, аби тільки прибрати його подалі від війська. Бо Юрко на той момент вже відзначився: у березні-квітні брав участь в організації «Першого українського Сімферопольського полку» — числом в десять тисяч бійців! Балачки про цей вчинок Юрка ходили і в Звенигородці. Казали, що полк пізніше загинув під Олександрівськом та Синельниковим у боях з армією Муравйова…
Тютюнник відмовився, тому що вже розумів національну суть революції в Україні. І, всупереч забороні Тимчасового уряду, поїхав делегатом на Другий Всеукраїнський військовий з’їзд. На з’їзді Тютюнника обрали представником Центральної ради, й він залишився працювати в Українському революційному центрі в Києві.
Зараз Юрко їхав до рідної Звенигородки за наказом уряду. Як він сам сказав: «сторожувати козаків». Після виступу полуботківців і походу Звенигородського коша на Київ сила козацтва не давала спокою Винниченку.
З Тютюнником Максим потоваришував би ще в Ґорі, якби не одна прикра риса Юрка: той був дуже вимогливий до себе і до всіх навколо. І, в найкращих Звенигородських звичаях, кпив недоліки навіть найближчих людей. Міг сказати якусь прикру правду, як то кажуть — в самісіньку душу. Рудь змалку помічав цю рису людського характеру. Йому завжди було досадно: чому люди не вміють згуртуватися разом? Чому не можна сказати: «Так, сусід мій трохи не такий, як я. Зате — які він майструє човни і як любить дітей!» Знайти найкращі риси одне в одному. Допомогти в біді. Згуртуватися й відстоювати своє! Замість того, щоб шпиняти поза очі одне одного.
