Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Раніше Ґрифіна Вілсона можна було запитати про що завгодно. Cкажімо: «Хто підписав Гентську угоду?» І він, подібно до мультяшного фокусника з телешоу, промовить: «Уважно дивіться, зараз я з капелюха витягну кролика…»[43] Магічне слово «абракадабра!» — і будь ласка — тримайте відповідь. На органічній хімії він до знемоги міг теревенити про теорію струн[44], але чого він хотів насправді, так це бути щасливим. «Щасливим» — це не просто бути «не смутним», а бути щасливим, таким щасливим, яким буває цуценя. І не сіпатися постійно то туди то сюди від того, що загорілося якесь там миттєве повідомлення, або до податкового законодавства внесли якісь там зміни. Але й помирати він також не хотів. Він хотів і бути, і не бути — причому водночас. Ось таким геніальним першопрохідцем він був.

Завідувач навчальної частини змусив Тришу Джедінґ дати слово, що про це не дізнається жодна жива душа, та ви знаєте, як воно зазвичай буває. У шкільному окрузі боялися наслідувачів. Адже сьогодні цих дефібриляторів натикано усюди.

З того дня у кабінеті медсестри Ґрифін Вілсон здається щасливішим, ніж будь-коли доти. Він вічно гигоче, гигоче понад міру лунко і з підборіддя витирає слину рукавом. Викладачі ж у царині спеціального навчання[45] плещуть йому в долоні та осипають його похвалами лише за те, що він сходить до вбиральні. Як тут не згадати про подвійні стандарти. Решта з нас геть з-під шкури пнеться заради якоїсь задрипаної кар’єри в той час, як Ґрифін Вілсон всеньке життя радітиме жалюгідному льодянику й ціпенітиме в захваті від повторів дитячого серіалу «Скеля Фреґлів»[46]. Якщо раніше він був нещасний, якщо не вигравав геть усі шахові турніри, то тепер — інша справа. Узяти хоча б учорашній день: під час ранкової переклички дістає, значить, Вілсон свого патика і давай його дрочити. Поки місіс Рамірез нашвидку робила перекличку на літери «С» та «Т», народ відповідав «тут» або «присутній» занадто мляво, а сам тихо ржав та наводив оком, і не встигла пані Рамірез кинутися в прохід між рядами, щоб зупинити Ґрифіна, він просто оголосив: «Зараз із штанів я витягну кролика!» — і оббризкав спускалкою книжкову шафу, в якій, проте, нічого не було, крім сотні примірників «Убити пересмішника»[47]. І весь цей час він без упину заливався сміхом.

Хай і після лоботомії, та Ґрифін Вілсон усе ще залишається носієм різних крилатих слів. Замість іще одного гризуна науки ми тепер маємо живу легенду й легендарну душу товариства.

До того ж… електрична напруга очистила його обличчя від підліткових вугрів.

З такими результатами хіба посперечаєшся?!

Не минуло й тижня після того, коли Ґрифін перетворився на зомбі, як Триша Джедінґ пішла до спортзалу, де опановувала зумбу[48], і в дівчачій роздягальні зняла дефібрилятор зі стіни. Після простої процедури «відліпив — приліпив» у туалетній кабінці можна було вже начхати на те, де її заскочить місячне. А от її найкраща подруга Брі Філіпс добралася до дефібрилятора поруч із туалетом у крамниці будматеріалів «Гоум діпо»[49] й тепер розгулює вулицею і в сонце, і в дощ… без трусиків. І йдеться не про потолоч школи. Йдеться про старосту класу та про заводіяку компанії, капітана нашої танцювальної групи підтримки. Про найкращу та про найвродливішу. Про тих, хто завжди був на перших ролях у всіх спортивних командах. Вони добулися до всіх дефібриляторів — аж до канадського кордону, і відтепер, коли вони грають у футбол, за правилами ніхто вже не стежить. І навіть, коли вони програють усуху, всі завжди всміхаються і плескають долонею об долоню, даючи одне одному «п’ять».