Молоко з медом
- Автор: Ягелло Иоанна
- Серия: Лінка #4
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-55-6
- Переводчик: Божена Антоняк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Молоко з медом». Краткое содержание книги:
Той перший раз. Кіт просто собі зайшов. Просто так! Але Єва вважала, що час познайомити його з батьками. Вона так боялася! Що скаже батько. Власне вони й не розмовляли взагалі, але батько зненавидів Кота ще навіть нічого про нього не знаючи.
— Викинь собі його з голови, — наказав тоді, а мати лише притакнула, як завжди.
— Чому? — спитала Єва.
Але батько не хотів з нею говорити. Лише рукою махнув. Тоді він уже рідко озивався. Сидів у себе, втупившись у стіну. Або пив. Або спав, затуманений ліками. Навіть на матір рідко кричав і давно не підносив на неї руку. Ніби сили його полишили. Таблетки позбавляли його навіть цього бажання. Єва навіть дужче боялася, коли батько був таким. Наче зомбі або хтось чужий. З тим колишнім вони з матір’ю вміли собі давати раду, навчилися за довгі роки. Треба було йому поступатися, прислухатися, стежити, у якому він настрої, якщо в гарному — то можна було жити. Він навіть був добрим, із почуттям гумору, розвиненою уявою. Іноді. Та коли скаженів, то міг штовхнути матір. Або вдарити її. Наче й нічого особливого, але Єва постійно боялася. На неї він жодного разу не підняв руку. Лише кричав. Єва навіть думала, що, може, якби він і до неї ставився так само… Може, мати з ним би розлучилася. Але вона вважала, що він так настраждався… Якби можна було отримати науковий ступінь з уміння пробачати, вона б точно його мала. От тільки раніше вони звикли до його настроїв, його люті й несподіваних нападів ніжності. А тепер… Тепер це було геть незрозумілим. Він майже нічого не говорив, але це скидалося на життя поруч із тигром, що повсякчас готується до стрибка.
Чому він сказав викинути його з голови? Цього Єва не знала, але їй зробилося прикро. Усе-таки батько. Вона сподівалася, що він, може, зрадіє. Що й вона, як усі люди, має хлопця. Але батько вже зник у своїй кімнаті.
А Єва собі Кота з голови не викинула. Навпаки, думала про нього дедалі частіше. Тим більше, що зажевріла надія на те, щоб покинути рідний дім. Надія на нормальне життя.
Ну, а той другий раз, коли вони прийшли сказати про весілля, і про те, що Єва Житеме в нього, і коли прийшли разом з мамою Кота, яка задля цього приїхала з-під Варшави — тоді вже була справжня катастрофа. Жахливий вибух. І через віщо? Чому? «Який він страшний, — подумала тоді Єва. — Він… він як фашист».
— Що ж, це ваше рішення, — мовила мати. Світло лампи відбивалося в скельцях окулярів, як у двох дзеркалах. — Щоб потім не жалкували.
Батько, після того вибуху, уже тільки мовчав. Мовчав, коли віталися, тоді репетував, тоді знову мовчав, а коли вони сказали про весілля — просто вийшов з кімнати.
Кіт наче прикипів до крісла, а Єві було соромно, так жахливо соромно.
— Чому ви мене так не любите? — спитав Кіт, як завжди відверто. — Бо ваш чоловік… Я розумію. Це нелегко.
— Та ні. Хіба?
Єва нічого не говорила, як завжди. Просто соромилася.
— Може, ви не повинні так поспішати. Шлюб — це серйозна річ.
— Я серйозний, — відказав Кіт. — І кохаю Єву.
— Ти вагітна, Марисю? — мати проігнорувала Кота й утупилася поглядом у доньку, пронизуючи наскрізь, наче лазером.
І тоді Єва сказала. Це було геть на неї несхоже.
— Ні, мамо, не вагітна. А якщо ти так ставишся до мого нареченого, то взагалі не приходь на наше весілля! Ані ти, ані батько! Ага, і не кажи мені «Марисю». Мене звуть Єва. Ходімо, — і потягнула його за руку. На столі зали: шилося блискуче шлюбне запрошення. Молода пара: вона в серпанку, у гарній білій сукні, він — у темному костюмі, обоє оточені сердечками й квіточками. На запрошенні, а невдовзі й у дійсності.