Дракон із шоколадним серцем

Конячий гній і багно вкривали круглясту, баюристу бруківку міських вулиць, утворюючи смердючу грузьку твань. Замотані ганчір’ям ноги миттю стали якимись липкими. З моменту моєї відчайдушної втечі минуло всього хвилин двадцять, а мені вже вп’яте довелося зупинитися, щоб зчистити бруд з того клаптя.

Щоб не впасти, я прихилилася до тлустого, пофарбованого в кремовий колір штучного дерева, яке стирчало з бруківки. Нагорі в нього була ота придибашна скляна людська лампа. Кумедно, що таку штукенцію встановили в центрі міста. Але, роззирнувшись, я збагнула, що це не найхимерніше з того, що тут було.

Височезні жовто-білі будівлі здіймалися обабіч вулиці, прикрашені, наче коштовності, легеньким вигадливим візерунком і поцятковані вервечками прямокутників із прозорого скла. Натовпи людей вливалися й виливалися з їхніх дверей, і ці люди теревенили, реготали, і в їхніх руках щораз більшало якихось клунків і гарнесеньких коробок.

Будинок Ґрети стояв серед вулиці, де всі будівлі були з червоної цегли, а двері надійно відокремлювали їх від світу. Та ж місцина, де опинилася я зараз, була геть інша, і, якби не бачила ті самі великі, порослі лісом пагорби вдалині, і ту саму височезну вежу з дзиґарем між мною й ними, я б вирішила, що спромоглася дістатися аж до іншого міста.

Коні цокотіли копитами туди й сюди вулицею, тягнучи за собою вишукані чорні із золотом карети, які не мали нічого спільного з простацькою бідаркою Ґрети. Навіть люди тут мали інший вигляд, ніж ті, що я їх побачила обіч її будинку.

З тієї Ґретиної лекції, яку вона читала мені вранці, я принаймні запам’ятала кілька корисних слів. Бліді блакитні чи жовті довжелезні, аж до підлоги, штукенції, які носили всі людські самиці — ні, жінки! — звалися «сукні», і здавалися вони просто неймовірно непрактичними, бо теліпалися, плутаючись у власниць під ногами.

Чоловіки носили «штани», які були значно поміркованішим варіантом, та Ґрета жахнулася, коли побачила їх на мені, на дівчинці. Але ж мої принаймні мали візерунок у вигляді луски. А людські штани були такі нудні!

У драконячій культурі яскраві кольори вважали приводом пишатися, але людські самці, схоже, їх просто страшенно боялися. Вони народилися зі шкірою різного відтінку, з різного кольору смухом на голові й різними очима, та всі вбиралися в однаковий тьмяний, темний одяг, наче намагалися злитися в одну отару, ніби якісь гуртові тварини. Я не помітила жодного яскравого проблиску червоного чи золотого, відколи сюди потрапила. Ба більше, з якоїсь причини всі чоловіки навколо наче намагалися придушити себе до напівсмерті вигадливими білими вузлами, які зав’язували навколо шиї.