Лицар з Кульчиць

На хвилину запала мовчанка, котру ніхто не смів порушити. Врешті, знову заговорив батько:

– Твоя голова і твій хист тут у пригоді стануть. Ти зможеш стати провідником тутешньої шляхти, об’єднати усіх. Поляки дуже на нас тиснуть. Он хоч би Радловичі взяти. Недавно холера викосила половину села, то на місце померлих русинів пани нагнали із Польщі мазурів, заселили ними пів-Радлович. Про Самбір я і не кажу. Українцеві заборонено хату собі купити чи поставити у місті, хіба що за мурами. У місті ж самі ляхи, шваби та жиди. Вони і в уряді, вони і в лаві, їм і пільги всі. А нашого русина то й податками обклали, і на панщину.

Батькові слова справили враження. Юрій запитав:

– А тут як?

– Скоріше мені волосся на долоні виросте, ніж я чи хтось із мого роду піде на панщину. Маю привілей, грамоту королівську на свою землю, і герб маю старий, що передається від батька до сина уже сотні років!

Батько повернувся до скрині, відчинив віко і вийняв звідти «макогона» – ту саму дерев’яну колбу, котру показував Юрію ще у дитинстві. Батько вийняв корок, розмотав шовк, обережно взяв грамоту в руки.

– От де наші права шляхетські. Через цю грамоту, через цю колбу і дражнять нас «макогонами». Ця грамота королівська дає нам привілеї і обов’язки. Одного разу пани польські хотіли обдурити нас і примусити робити на них панщину. То ми разом зі шляхтою гординською половили тих комісарів у лісі Кочубінці і били їх по плечах і куди попало отими макогонами. Так ми їм нагадали про своє право, і вони надовго запам’ятали нашу науку.

Тут батько трохи заспокоївся, видихнув і продовжив уже спокійніше:

– Так що тепер хтось один із села має йти до війська, а ще кожен шляхтич має зарізати курку для короля. Так ми й ріжемо курей кожен рік на зимового Миколая, тільки ніхто із королівської родини за тими курми не приходить.

При цих словах батько лукаво посміхнувся і підкрутив вуса.

Юрій обережно розгорнув грамоту. На ній було дві печатки: одна королівська, друга – герб роду їхнього прадавнього Драго-Сасів: стріла на щиті, повернена вістрям догори. А під стрілою старий місяць, спиною обернений донизу, а кінцями догори. На кожному із цих загострених країв стриміло по одній зорі.

– Завжди пам’ятай, сину, хто ти і з якого роду. Шляхтич понад своє життя має берегти віру православну, благочестиву, захищати слабих та немічних, боронити державу, народ, землю рідну від усякого ворога, – говорив далі батько, і ті слова западали парубкові глибоко в душу. – Сьогодні ввечері збираються усі кульчицькі шляхтичі: і Дашиничі, і Шелестовичі, і Жигайли, і Костики, і Поливки, і Смужі, і Цмайли й Попелі та всі інші. Підемо з колядою до Городища, до Білини, Сільця, Гордині, Озимини – зі всіх сіл зберемо шляхту й потягнемо до Самбора, так щоби прибути вчасно на святкову літургію. Церква Самбірська освячена на Різдво Пресвятої Богородиці, а завтра Собор Матінки Божої. Тож і пасує всім православним християнам прибути до церкви та вшанувати її. Хай подивляться католики, що жива іще руська кістка, що б’ється шляхетське серце. У тому поході й представлю тебе місцевій шляхті, а там і на соймик візьму, що буде навесні у Судовій Вишні.