Автохтони
- Автор: Галина Мария Семеновна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7453-9
- Переводчик: Ия Я. Кива
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Автохтони». Краткое содержание книги:
У двері постукали. Не сильно, скоріше делікатно.
– Хто там? – він спустив ноги на підлогу. Підлога була теплою. Добре.
У щілину просунулося бородате обличчя байкера. За спиною першого тупцював другий. Перший був рудий, другий – русявий.
– Хто там? – повторив він, хоча загалом і в цілому сценарій був зрозумілий.
– Ну, ось. – Перший байкер протиснувся у двері, другий пройшов за ним. Вони були такі великі, в таких чорних куртках і величезних чорних берцях, що в кімнаті стало помітно темніше. – Ми ось тут прикинули… це як би… ну, познайомитися треба. Під одним дахом, можна сказати, живемо.
Байкерський рюкзак м’яко, але відчутно опустився на підлогу. Пролунав глухий жерстяний брязкіт. Ну, зрозуміло…
– Та я працюю.
– Ні фіга ти не працюєш, – пронизливо констатував рудий, гепнувся на сусіднє ліжко, поводячи плечима, стягнув косуху й оголив міцні біцепси із красивим кольоровим татуюванням. На лівому в язиках полум’я кудись мчав скелетоподібний кінь блідий із колесами замість ніг. Скелетоподібний вершник був із косою і в косусі. Ну, знову ж зрозуміло. Що було на правому, не роздивитися, але теж щось дуже концептуальне.
Русявий, потупцювавши у дверях, теж сів на ліжко і притягнув до себе рюкзак. Берці в них були просто жахливі – і як це вони ходять цілий день у таких гівнодавах? Важко ж.
З рюкзака на світ з’явилися бляшанки з пивом, вобла, чипси та солоні крекери. Хлопці, здається, ґрунтовно підготувалися.
– Упир, – сказав рудий.
Він був здригнувся, але потім зрозумів, що рудий просто представився. Орел, значить, степовий, упир лихий.
– Мардук, – сказав русявий.
– Дуже приємно.
Хоча чого там приємного, коли один – упир, а другий – взагалі мардук?
– Звідки шлях верстаєте, брати? – запитав він, оскільки це було доречно та чемно.
– З Праги, – сказав Упир. – Ну, тобто Амстердам, Брюгге, Прага. Якось так. А ти, брате?
Упир видер у банки хисткого бляшаного язичка, а банку, холодну і злегка мокру, простягнув йому. Він взагалі з банок не любив, а любив із кухлів. Йому не хотілося пива. Хотілося чаю. Людина ніколи не отримує те, що їй потрібно. І постійно – те, що не потрібно.
– З Пітера.
– Ну і як там, у Пітері?
– Холодно. Мокро.
Упир кивнув із якоюсь похмурою задоволеністю.
– Живий ще, значить, Пітер…
Упир одним довгим ковтком спустошив свою банку, зім’яв її у могутньому кулаці й потягнувся за наступною.
– А ти хто по життю, брате?
Його банка теж раптом виявилася порожньою.
– Мистецтвознавець. Авангард двадцятих.
– Це ти даремно. Пусте заняття.
Говорив лише Упир. Мардук мовчав. З іншого боку, на те він і Мардук. Йому вести розмови зі смертними якось ні до чого.
– Усе скінчилося. Мистецтво скінчилося. Більше не породжує нові змісти.
– Мартинова я й сам читав…
Байкери взагалі повинні у зграї збиватися, ні? Свої клуби, нашивки.
Він простягнув руку за ще однією бляшанкою, але мовчазний Мардук витяг із рюкзака пляшку горілки і скрутив їй голову.
– Ні-ні… мені пива.
– Пива так пива. – Упир знизав плечима і ковтнув із пляшки.
Він дивився, як смикається волохатий кадик Упиря, в пляшці булькотіло й ворушилося, наче самозароджувалося невідоме життя. Нарешті Упир відірвався від пляшки, передав її Мардукові та згріб у жменю залишки чипсів:
– Пом’янемо мистецтво.
Йому здалося, що лампочка під стелею починає блимати. Дрібно-дрібно, але дуже неприємно. У кого він бачив таку? А, у Шпета.
– Як узагалі мистецтво може породжувати нові змісти? – Упир поставив порожню пляшку на тумбочку поряд із порожньою упаковкою з-під чипсів. – Ось людина. Ось мозок. Мозок не змінився з часів палеоліту. Так?
– Змінився. – Йому було шкода мозку. – У гірший бік. Об’єм зменшився. Я читав, що відсотків на двадцять, хоча це вже занадто, як на мене. Так чи інакше, вони у порівнянні з нами були генії. Генії та красені. Метр дев’яносто, прекрасний кістяк, високий лоб. Якби вони потрапили до сучасного світу, вони б його змінили. Ті технічні завдання, які вони вирішували, для свого часу були революційними. Кожне оббите каміння, кожна вискоблена шкура, кожна пастка…
– Ти хочеш сказати, брате, що ми виродилися? – уточнив Упир.
– У порівнянні з ними – так. Адже ми сидимо на всьому готовенькому. Культура – це протез, власне кажучи. Протез геніальності.