Крізь безодню до світла
- Автор: Рогашко Алла
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0799-8, 978-617-12-0514-7, 9786171207981
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Крізь безодню до світла». Краткое содержание книги:
– Що тобі потрібно? – прошипів Влад.
– Мені потрібне твоє серце!
– Звідки ти взагалі взялася?
– Що значить «взялася»? А я нікуди і не зникала, щоб ти знав. Думаєш, ти так легко мене позбувся? Ні, голубе мій сизокрилий, маестро доморощений! Думаєш, ухопив Бога за бороду? Та таких, як ти, «маестрів» – хоч греблю гати на цьому світі! Нічого особливого! І не думай, що, якщо якась випадкова дівуля із залу вскочила у твою постелю, це якось вивищує тебе з-поміж інших. Це не доводить твою винятковість, лише підтверджує твою нікчемність! – репетувала вона.
– Ти божевільна! Божевільна!!! – скрикнув Влад, озираючись на двері кав’ярні, де на нього чекала Віра.
– Так. І це ТИ довів мене до божевілля! Я любила тебе, дурню. Справді любила. Але ти розтоптав мене, знищив. Ти просто розважався зі мною, грався, як з усіма своїми численними курвами. Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! І повір мені: я знищу тебе, на порох зітру! Я змету з твоєї пики самовдоволену посмішку, оцю твою зверхність. Якби ти ще був людиною, чорт із тобою. Але ж ти нікчемний покидьок! Насолоджуватись тобі лишилось недовго. Хочеш ти того чи ні, але тобі кінець! Чао!
Катерина різко розвернулась, нервово черкнувши підбором по асфальту, і швидко пішла геть.
Влад розлючено дивився їй услід і усвідомлював: це не порожні слова. Мав рацію Паганіні: геніїв не люблять, геніїв ненавидять! Ох і мав… Ця божевільна жінка із зачепленим самолюбством і жагою помсти не дасть йому спокою. І все через те, що він саме такий. Вона готова на все, може, взагалі хоче вбити його, – хто знає, що у божевільної на думці!
Це його прокляття. Розплата. За все в житті треба платити, чорт забирай. Усі розплачуються, а генії у стократ. Адже до них підвищені вимоги: їм-бо дано більше.
Ну чому, чому він не може жити так, як хоче, чому?! Чому хтось повсякчас висуває до нього якісь вимоги, якісь претензії? І чому саме тепер, коли він видерся із протоптаної стезі на широкий шлях, увінчаний лаврами, йому заважають ним іти?
Влад повернувся до Віри, глянув на її спантеличене обличчя і відчув сморід, що був йому знайомий: це невблаганно насувалася безколірна і нестерпно смердюча лавина брехні, котра накривала його з головою. Він почав задихатись. Знову.
Вона, ця лавина, змітала всі його екстази, приборкувала всі хвилі піднесення. Бо була потужною і нарощувалась роками.
Погрози Катерини тут насправді ні до чого. Це було його особисте надбання. І з ним треба щось робити. Негайно.
Здається, вихід у нього є. Один-єдиний вихід…
…Влад дійшов фіналу своїх спогадів. Він допив рештки коньяку, розплатився і, похитуючись, побрів з кафе.
2
Місячне проміння розсіювалось по кімнаті прозорою синявою. Влад лежав у ліжку й дивився в стелю. Поряд лежала Віра. Її дихання було рівним і спокійним. Його ж мордувало безсоння.
Ну чому, чому він такий слабкий? Чому не може плюнути на все й жити, як колись? Це ж так просто! Він же вільна людина, котра вільна робити все, що йому заманеться! Чому ця жінка так запала йому в серце? Чому він боїться її скривдити?
Скільки їх у нього було, тих жінок! Скільки розривів, болісних і не дуже – для жінок, певна річ, бо він устигав насолодитись і збайдужіти до них усіх, – і що? Що тепер?
Так. Тепер він залежний від неї. Бо любить. Тож мусить усе їй розповісти. Він просто викладе перед нею всі карти. Що буде – те буде.
Звісно, він зробить це якомога делікатніше і згладить надто гострі кути, полегшивши потрясіння. Інакше не можна. Якщо вона його любить – пробачить і буде з ним. Якщо ж ні – отже, так мусить бути. Він намагатиметься не втратити її, але скине нарешті з себе цей важелезний панцир брехні.
Потім Влад начебто задрімав. І марилось йому щось химерне, сіре й усе в якомусь тумані. Спершу з туману зринуло обличчя Катерини. Воно було потворним і безформним. Потім, по черзі, являлись обличчя Юленьки, Надійки, Тетянки, Ганнусі. Десь віддалік, окремо від усіх, виднілося лице Людмили. Влад дивився на них і відчував, що не вистачає когось іще. Кого ж? Він озирався, очікуючи побачити когось, але нікого більше не було. Лиця оточували його щільним колом, шкірились йому хижими посмішками й підморгували. Обличчя Катерини спотворила дивна гримаса. Влад кинувся навтьоки. Бігти було важко, але він намагався не сповільнювати швидкості. Раптом удалині з’явилось ще одне лице – Вірине. Він озирнувся. Шість облич лишились далеко позаду, поступово розчиняючись у мареві. Він рушив далі, щоб дістатись нарешті Віри, але не встиг: попереду вже була порожнеча. Влад остовпів. Куди ж іти? Що він має робити тепер?..