Азартні ігри з долею

— Ого, це виглядає зав’язкою до розповіді про маленький воєнний роман!

— Можливо, він міг би трапитися, якби все одної миті не зіпсувалося настільки, що одна згадка про нього змушує мене наскрізь здригнутись. Ворог постійно бомбував місто. І завжди точно вгадував життєво важливі об’єкти в ньому. Ніби мав справжні, точні координати. Тоді звідкись згори, не знаю точно звідки, але з найвищої законодавчої інстанції, надійшов лист з інструкцією, що ворог у місті має шпигунів-інформаторів і що їх треба знайти та нейтралізувати. У цій ситуації люди зовсім втратили голову. Вони почали будувати найнеймовірніші припущення: це може бути цей, це може бути той. Без будь-якого конкретного приводу, лише на базі попередніх, хибних припущень. І не знадобилося багато цих припущень і багато часу, знайшлися люди, що розшукали «шпигунів» і склали список цих сумнівних осіб. Може, це навіть були самі мешканці міста, їхні сусіди й учорашні приятелі. А командир, замість того, щоб це ігнорувати чи зупинити, звичайно ж...

— Зачекайте! Якщо я не помиляюся, то читав щось таке в газеті. Там йшлося... Додо... Дадо...?

— Дуда. Так його звали. Хоча ніхто не знав його справжнього імені, і я теж; а те ім’я, під яким він був внесений у документи, виявилося хибним...

— А ви не можете пригадати те ім’я?

— Чекайте... Младен... ні, прізвища, на жаль, не запам’ятала. Це ім’я взагалі нечасто згадувалося. Він бажав, щоб його всі звали Дудою. Я відразу схотіла завадити його задуму, тож поспішила відразу до нього. До того випадку він завжди мене приймав більш ніж приязно... — люб’язно. З кожною зустріччю я щораз більше закохувалась у той образ, який бачила в ньому. Але того разу він мене здивував, все було інакше. Коли я прийшла, Дуда витурив мене геть з якимось звірячим виразом в очах. Наче він ним хотів посіяти навколо себе пробираючий до кісток страх. Але на цьому я не припинила своїх спроб. Коли вже повели тих десятьох людей, я пішла за ними, аби вже на місці страти зафільмувати все, що там відбуватиметься. Дуда помітив це, відібрав в мене камеру, розбив її на друзки, а тоді дав мені такого ляпаса, що я впала на землю. І пригрозив: якщо я десь прохоплюсь про цих десятьох, то помандрую їхніми шляхами. Мені не залишалося нічого іншого, окрім того, щоб непомітно зникнути з Пакраца та попросити керівництво, щоб скерували мене працювати деінде. Так я опинилась в Осієку, коли його найдужче бомбували.

— І ви більше нічого не намагались зробити?

— Як же не намагалась! Відразу ж надіслала листа до Міністерства оборони республіки Хорватія та написала статтю до усіх друкованих видань. Але ніхто з них не захотів її надрукувати. А в Міністерстві оборони мені постійно говорили, що не мають ніякої інформації про Дуду... що особи, про яку я кажу, не існує. Вони ставились до мене так, наче я сама це вигадала.