Смерть манекенниці
- Автор: Селкудяну Петре
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Переводчик: Бережна Галина Василівна
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть манекенниці». Краткое содержание книги:
— Не знаю, як вам пояснити. Слова в них звернені до бога, а співає так, що можна під той спів танцювати. Я спитала її одного разу, що то за пісня така, ніби кепкування над богом, а вона спохмурніла й нічого не відповіла. Через тиждень я знову спитала, тоді Йоана засміялася і сказала, що й сама не знає, як їй спало таке на думку.
До них підійшов солдат. З подивом глянув на Діда, обняв матір і промовив:
— Ходімо ляжете, мамо, хоч трохи заснете. Я сам посиджу біля Йоани. Завтра і післязавтра у вас будуть найтяжчі дні.
— Ходім, синку, — встала Профіра і гірко всміхнулася: — У мене тепер завше будуть найтяжчі дні.
Дід також підвівся. Хотів сказати Профірі Рареу ще кілька втішних слів, але вона відвернулася і пішла з сином у будинок.
На вулиці його ждав Панаітеску.
— Ну як, шефе, нічого нового? — спитав він, заводячи машину.
— Нічого, — відповів Дід, хоча дещо з розповіді Профіри Рареу насторожило його. — А ти чому так швидко повернувся?
— А я в управління не їздив, побував тільки в районному відділенні, звідти зателефонував Проданові та в лабораторію. Вітрину розбито цеглиною, але її не знайшли ні на тротуарі, ні у вітрині. На манекені багато відбитків пальців різних людей, напевне, продавщиць. Це буде перевірено. Лікар пообіцяв надіслати книги вам додому. Мені здається, шефе, нічого в нас не вийде.
— Чому?
— Бо час летить, а ми тупцюємось на місці. Я вже вас добре знаю: якщо першого дня нічого не прояснилося, справа затягнеться на кілька тижнів.
— Такий у мене фах, Панаітеску, нічого не вдієш.
— Як то не вдієш? Сто чортів! Викликали б до міліції отого красеня, що нігті кусає, та дівку з ключами, дали б їм чосу, та й квит, усе б розказали. А то дедукції, умовиводи. Слово честі, при комісарові Ізбешеску було краще. З поважними людьми чемно поводились, а з усяким дріб'язком не церемонилися. Правду виривати треба. А ви зі своєю логікою далеко не заїдете.
— Закон нікого не дозволяє бити. Я й раніше, за часів комісара Ізбешеску, і сам не бив, та й іншим не дозволяв. Навіщо тоді голова?
— Голова потрібна, поки є змога щось з'ясувати, а немає такої змоги — не гріх і рукам волю дати. А то всякі негідники вбиватимуть вродливих дівчат, а ми з тим непотребом делікатні балачки розводимо. Заради чого? Доведеться на бензин витрачатися з власної кишені. І премію чорта лисого дістанемо. А трохи грошей про запас не завадило б, як-не-як заслужили: їмо, де прийдеться, відпочити ніколи. Оце вам у вашому віці треба тинятися по місту опівночі? Хіба я не маю рації?
— Не маєш, Панаітеску, Зупинись, будь ласка.
Дід вийшов із машини. Прислухався. Підкликав до себе водія.
— Ти чуєш?
Панаітеску поглянув угору, озирнувся, стенув плечима.
— Цвіркунець, Панаітеску. Перший цвіркунець у цьому році.
— Боже мій, як гарно виспівує!
— Достоту ангельський спів, Панаітеску, ангельський, та й годі, — промовив Дід і сів у машину.
Здалеку долинули удари годинника — настала північ.
14
Перед тим, як прийняти душ, Дід приготував постіль і помив тарілку Ельзасця. Каша була доїдена, а вітаміни лишилися. Останнім часом пес був засмучений: господар легковажна його професійними здібностями. Та що вдієш — і цього разу чутливий нюх собаки не знадобиться Дідові. Справа Йоани Рареу не пов'язана з пограбуванням, власне кажучи, невідомо, з чим вона пов'язана. Десятки методів розслідування, якими Дід користувався майже півстоліття, зараз виявилися безсилими. Він знав почерк кожного рецидивіста й, оглянувши труп, міг безпомилково сказати: «Це зробив Оака» або «Це справа рук Партеніє». Тепер він не сумнівався лише в одному — Йоану Рареу вбив якийсь новак. Хто він? Як його знайти?
Дід вимкнув воду, й Ельзасець відразу приніс йому великого рушника. Було вже пізно, але хотілося переглянути книгу, що надіслав лікар Добреску. В ній описано найпоширеніші психічні захворювання, які так чи інакше призводили до злочину. Діда особливо зацікавив один розділ — знайшов у ньому наукове підтвердження своєї здогадки. Швидше б отримати дисертацію Камелії Скурту…
Зрозумівши, що вже не засне, Дід одягнувся, прикріпив повідець до нашийника Ельзасця і рушив з ним на цвинтар.
Сторож не здивувався, побачивши таких пізніх відвідувачів, — вони приходили о цій порі не вперше. Дід привітався, дав йому п'ять лей на цуйку і попрямував центральною алеєю до могили своєї дружини. Кілька днів тому він причепурив могилу, посадив квіти, на них уже з'явилися нові пагінці. Поруч була могила його колишнього начальника — комісара Ізбешеску. П'ятнадцять років тому Дід посадив на ній трояндовий кущ із наміром зрізувати з нього щодня по квітці — хотів у такий спосіб помститися покійному суперникові. Була в Діда підозра, що дружина зраджувала його, але доказів жодних не мав. Лише тоді, як купив Ізбешеску місце поруч із могилою Дідової дружини, він упевнився, що ревнував недарма. І вже після смерті свого начальника збагнув, чому той частенько посилав саме його в провінційні містечка розслідувати найзаплутаніші справи, на які завше доводилося витрачати багато часу. Та минули роки, минулася й образа. Тим паче, що з дружиною вони жили дуже гарно. А тепер він сидить на лавочці біля двох могил і бачить, як трояндовий кущ із могили Ізбешеску обвивається навколо сусіднього хреста.
Дід вийшов із цвинтаря й зупинив таксі.
— Куди вам, товаришу? — спитав водій.
— На ваш вибір, у мене п'ятдесят лей, — відповів Дід і погладив густий загривок Ельзасця.
Таксист увімкнув радіо і поїхав у Бенясу. Ніби вгадав Дідове бажання побувати за містом, де цілу ніч витьохкували солов'ї.
Назад поверталися іншою дорогою. Ельзасець заснув, а Дід милувався нічним Бухарестом. На вулиці Штефана Великого щось привернуло його увагу.
— Зупиніть, будь ласка, — попросив він.
Метрів за п'ятдесят від них була та сама крамниця, де вчора хтось розбив вітрину. Скло вже вставили, і перед ним Дід упізнав велику голову Вінченціу. Глянув на годинник — близько другої. Попросив водія під'їхати ближче. Тепер виразно бачив обличчя юнака, воно ніби змінилося: губи стиснуті, великі чорні очі сяяли захопленням. Та ось Вінченціу всміхнувся, і його лице спотворилося тваринним оскалом: криві зуби стирчали в різні боки. Дідові здалося, що він гладить рукою скло. Придивився. Юнак справді обводив долонею на склі граціозні лінії голої картонної фігури жіночого манекена.
Вінченціу помітив машину, відступив од вітрини і повільно пішов по тротуару, засунувши руки в кишені. Коли побачив, що машина стоїть на місці, збився з кроку, заспішив і зник за рогом.
Дід віддав таксистові п'ятдесят лей, хоч лічильник показував лише тридцять п'ять, і вони з Ельзасцем вийшли з машини недалеко від будинку Скурту. Стали в темному місці, так що їх було важко помітити, а вони бачили далеко. Довгенько ніхто не з'являвся. Дід уже подумав, чи Вінченціу, бува, не випередив його. І саме в цей час побачив юнака. Він ішов, як сновида, то сам собі всміхався, то міцно стискав губи.
На превеликий подив Діда, Вінченціу обійшов навколо будинку і подерся вгору по тильній стіні: з відчиненого вікна звисала вірьовка. Навдивовижу вправно хлопець за кілька секунд дістався до третього поверху і стрибнув у кімнату. Слідом за ним блискавично зникла вірьовка. Вікно зачинилося.
Дід був ошелешений. Повернувся додому, ліг спати, але задрімав тільки перед світом.
15
О шостій ранку Дід був уже на ногах. Прийняв холодний душ, не чергуючи його з гарячим — поспішав. Зоставив собаці їжу, одягнувся, вийняв із вази свіжий трояндовий пуп'янок яскраво-червоного, кольору і прикріпив у петельці на вилозі піджака.
Панаітеску підхопився, розбуджений гулом свого саморобного дзвінка, відчинив двері й знову шугнув у ліжко. Дідові довелося поторсати його. Тоді він мовчки встав, зробив кілька гімнастичних вправ і провів рукою по підборіддю:
— Я вчора ввечері голився, шефе. Думаю, зійде?
Він прополоскав рот і горло дезинфікуючим розчином — у місті лютував грип із якоюсь екзотичною назвою, а Панаітеску з усіх хвороб боявся лише грипу й жінок.