Козак Мамарига
- Автор: казки Українські народні
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Козак Мамарига». Краткое содержание книги:
От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити.
Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки.
Збирав цілий вечір з усього села, а вранці хлопець узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори.
Прийшов, почав комору мотуззям обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана.
— Що мені з тим хлопцем робити? — питає. — Він каже, ніби пан йому дозволив.
А пан сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.
— Що ж, неси, — глузує пан, — як перенесеш, все твоє буде!
Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі і пішов.
Люди біжать, дивуються, а хлопець іде собі просто до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!
Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!
А Іван батькові уклонився, попрощався й каже:
— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.
Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.
Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:
— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя; колись, може, стане в пригоді.
Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.
Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш — смерть буде».
Він і пішов просто.
Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:
— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо. Тут страшкий шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому Змієві мужицьке м'ясо, ^хотілося королівського!
— Нічого, — каже Іван, — піду далі.
Побігли люди геть, а він далі попростував.
Іде собі, дивиться — навколо скрізь кістки лежать і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам'яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.
Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг і, не оглядаючись, утік.
Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і гірко плаче.
Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.
Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить — Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав'язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули коло нього.
Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать.
Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив:
— От бачиш, — каже, — Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.
І повіз він її до батька.
Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою та горящою. Довго то було чи хутко, а води принесли. Бризнули на свого хазяїна живущою та горящою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав'язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна із своїм батьком-королем жила.
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія, якому щодня на споживу людей віддавали. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом із своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить король і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана: неохота їй за фурмана заміж іти, чує серцем, що недобра то людина!
Став Іван перед королем і каже:
— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
— Брешеш! — кричить фурман. — Ось і голови Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
— А язики в них є?
Кинулись дивитись — а голови без язиків!
Тут всі й побачили, чия правда.
Фурмана схопили і у в'язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони собі жити в щасті та злагоді.
КАЗКА ПРО КОРОЛЕВИЧА ТА ЗАЛІЗНОГО ВОВКА
Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.
Замкнув вовка до льоху і каже королеві: — Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив,
А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з'їжджалися всі королі та пани до нього на бенкеті хоче похвалитися небувалою здобиччю — залізним вовком.
З'їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати.
А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляє із срібного лучка, золотою стрілкою. От як стрельнув він, а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця, — як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.
— Вовчику, вовчику! — каже королевич. — Віддай мені мою стрілку!
— Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і ще колись у пригоді стану.
— Як же я випущу, коли ти замкнений?
— А ти піди до мами, — каже вовк, — до неї пригорнися та й витягни ключик у неї з кишені. Відімкнеш мене тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту саму кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи,
От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.
От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:
— Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.
Бере він у жінки ключ, веде панів та королів до льоху. Відімкнув двері — а вовка нема!
Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсердився дуже король, скликав слуг, питає: хто вовка випустив? А слуги кажуть:
— Нікого й у дворі не було, крім королевича!
Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.
— Замкніть його до льоху! — наказав король розгнівано. — Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!
Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-королева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:
— Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.
От він і побіг у ліс, щоб там сховатися.