Бурецвіт

— Добридень, — сказав знайомий голос.

Я повільно відштовхнулася ногою від підлоги, і сидіння повернулося, щоб я могла поглянути на свого гостя.

У моїй затишній сонячній крамниці стояв високий чоловік у чорному.

«Ну от і все. Ну от і кришка. Тепер можна тільки вдавати, що я зовсім його не боюся».

— Доброго ранку! Вас щось цікавить?

Чародій пройшов кілька кроків і усміхнувся до мене.

— Ви дуже бліді, панно.

«Що є, то є, — подумала я, — і прикинутися навіть не зможу».

— Чесно кажучи, я не планував купувати рослин сьогодні.

Але я бачу, що ви засмучені, і якщо це поліпшить ваш настрій…

— Ні, це не обов’язково.

— Сьогодні гарна погода.

— Так.

— Пані Лірино… якщо ви боїтеся, що я вас приберу як свідка, то можете не турбуватися — коли настане час, я зітру всі ваші спогади про Бурецвіта і про мене.

— Звідки ви знаєте? — спитала я більше для годиться.

— Мені розповіли.

— Хто?

— Ваші водорості.

— Коли?

— Коли ми з ними в черговий раз сварилися.

— Як?

— Отак.

— Ви вмієте… змінювати свій вигляд?

— Ні. Це був мій вигляд.

— Тобто?

— Тобто, це був вигляд одного з тих, хто шляхетно підніс мені свою долю.

— Але ж хіба може людина після цього виглядати так, як виглядала?

— Може. Тільки її нема. Це я так виглядаю. Тіла після відібрання долі лишаються жити, себто існувати. Я можу використовувати тіло, якщо захочу, для того щоб тимчасово поєднувати з його втраченою долею. Втім, таке поєднання ніколи вже не дасть у сумі його.

— Колишнього власника?

— Так. Я можу поєднувати також тіла з іншими долями або з власною. Можу створювати для них нові долі з фрагментів тих, що маю. Цікаво?

— Дуже.

— А чого б я вам не радив, то це давати мені привід.

— Привід?

— Коли я отримаю долю Бурецвіта і мені стануть відомі всі ваші розмови до останнього слова, я зможу звинуватити вас, наприклад, у наклепі. Наклепі на чесного чародія.

— Це недостатній привід.

— За правилами? — він зобразив посмішку. — До речі, мене інтригує ваша освіченість. Вельми інтригує. Я відчуваю, що є багато цікавого у вашому минулому. Мій юний друг Бурецвіт останнім часом дивував мене своєю обізнаністю, а я не міг уявити навіть, де він розуму набрався. Я відразу звернув увагу на вас, але якось дивно, щоб дівчина з квіткової крамниці мала такі відомості.

— Ви хочете почути мою історію?

— Так.

— Не сьогодні. А як ви висунете мені звинувачення у наклепі на вас, якщо я нічого не пам’ятатиму?

— Пані Лірино… що б ви зробили, якби були людожером і дитиною чародія, а вас покинув наречений?

— З’їла б чародія.

— Чому?

— А чом би й ні?

— То ви обрали б такий спосіб самогубства…

— Що, отруїлася б?

— Ви образилися, мабуть, що я обіцяв поширити на вас прокляття. Але ж я недарма пов’язав ваші долі. Звичайно, спершу мені потрібна була доля Бурецвіта. Але зараз, коли я краще ознайомлений зі станом речей, мені потрібна орхідея. І ми, всі втрьох, могли б одне одному допомогти. Чи не так?