Легенди про Тараса
- Автор: Лысенко Василий Александрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ УРСР
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Легенди про Тараса». Краткое содержание книги:
Це надає їй своєрідного поетичного аромату, безпосередності й привабливості. Автор описує епізоди й факти з біографії поета так, як їх уявляв собі гноблений люд, що вбачав у геніальному Кобзареві свого захисника, героя, поборника справедливості. Не дивно, що постать Шевченка, як і характерні обставини життя покріпаченого народу, у творах збірки зображені в піднесено-романтичному стилі. Це, безперечно, привабить кожного, хто візьме до рук книгу «Легенди про Тараса».
Забрали потім старі батьки Катрю додому. Довго лікували її, прикладали до страшних ран цілюще зілля, поїли джерельною водою. Лежить Катря, бліда, змарніла, відкриє очі й питає:
– Мамо, нема ще волі?
– Мовчи, доню, – озветься мати, – мовчи, не накликай біди… Лютує пан, ще гірше над людьми збиткується.
– А де ж Шевченко? – допитується Катря.
– Нема, доню, нашого сокола, – плачучи відповідає мати, – нема, забрали його царські слуги, закували в кайдани, повезли в степи далекі на муку. І як закували його в кайдани, поклонився він людям, гукнув: «Не журіться, брати мої, воля прийде!»
Ледь почала ходити Катря, прийшли з панського двору, на роботу кличуть:
– Іди, Катре, хоче пан, щоб ти в нього покоївкою була…
– Не діждеться він, – гукнула Катря не своїм голосом, – не піду я до нього, клятого! Мамо, тату, не плачте за мною, не побивайтесь… Як жити в отакому пеклі – краще вмерти.
Вискочила Катря з хати, подалась у степ. Біжить, не розбираючи дороги, сама не знає куди, аби подалі від пана, від його гайдуків. Збігла на Михайлову гору, прихилилась до старого дуба, за слізьми й світу не бачить. Коли чує, женуться за нею посіпаки панські.
– Не дамся я вам у руки живою! – крикнула дівчина. – Краще смерть, ніж наруга!
Зняла Катря з себе червоний пояс та на дубі й повісилась. Набігли гайдуки, постояли, подивились і пішли назад до пана з порожніми руками. А дівчину кріпаки зняли, поплакали над нею та тут-таки під дубом і поховали.
Збігло кліька років. Пан Кисіль на людей гримає та все докоряє:
– Що, волі захотіли? Пройдисвіта Шевченка слухали? Бач, нема про нього ніякої звістки. Цар-батюшка жартувати не любить.
Тільки марно радів пан Кисіль. Знайшовся Тарас Шевченко. Приїхав у село – і до Киселя в гості. Пан саме в церкві був, гріхи свої відмолював. Підійшов до нього Тарас Григорович, питає грізно:
– Ти навіщо дівчині життя занапастив? Гадаєш, як братів у солдати віддав, а коханого на ярмарку продав, так нема в неї захисників? Буде тобі незабаром страшна кара, ніякими молитвами не врятуєшся!..
– Геть звідси! – верещить пан. – Ти мужик, і не тобі нас, благородних дворян, учити!.. Твоє щастя, що стоїш у божому храмі, а то б я спустив тобі різками шкіру.
– Ще побачимо, пане, хто без шкіри лишиться.
Настала ніч. І раптом як загуркотить грім, блискавиці, наче мечі, розкололи навпіл небо. Здригнулась земля – і спалахнув панський будинок, немов велетенська свічка, зайнялися скирти хліба, стайні, комори…
На ранок все стихло. Там, де вчора стояв маєток, лишилася купа попелу. Згорів у страшному вогні пан Кисіль разом із своїми гайдуками, позбувся не тільки шкіри, а й самого життя.
Справдилося слово Тарасове.
ЗУСТРІЧ З ЦАРЕМ
Дуже багато клопоту завдав Тарас Григорович царю. Тільки настане день, жандарми й доповідають:
– Ваша величність, селяни бунтують, вимагають землі, волі, палять панські маєтки. І збурює їх своїми віршами поет Тарас Шевченко.
Гнівається цар, гупає кулаками по столу:
– Зловити Шевченка, кинути у в'язницю – у найглибший і найміцніший каземат!
Розбіглись жандарми по всій Україні виконувати царський наказ. Схопили Тараса Григоровича. Зрадів цар, жандармам медалі вручає, дякує за вірну службу. «Тепер, – думає, – житимемо спокійно, безтурботно».
Через кілька днів викликає цар головного жандарма, питає:
– Як справи? Тихо в моєму царстві, ніхто не бунтує селян?
– Ваша величність, – скаржиться жандарм, – нема спокою в царстві, палають панські садиби, бунтують мужики… І у всьому винен цей поет Тарас Шевченко.
– Як? – здивувався цар. – Хіба Шевченко на волі?
– Та Шевченко у в'язниці, – відповідає жандарм, – але ж його пісні на волі, ось вони й не дають нам спокою. І ніхто не в змозі ті пісні виловити й за грати кинути.
– Треба їх знищити!-грізно наказує цар.– Щоб через день-два про Шевченкові пісні ніхто й не згадував!
– Ваша величність, – озивається жандарм, – тих пісень знищити ніяк не можна, бо тоді доведеться всіх селян – і чоловіків, і жінок, і малих дітей – кинути у в'язниці. А хто на панів працюватиме?
– Що ж нам робити? – питає цар розпачливо. – Сьогодні поміщиків убивають, завтра до мене доберуться. І все це через якогось там Шевченка!
Бігає цар по кабінету, як навіжений, та все думає, як би його врятуватися від народної помсти. Раптом зупинився й наказує жандармові:
– Веди мене до Шевченка, я сам з ним поговорю.
Прийшов цар у каземат, а Тарас Григорович сидить і щось записує в свою книжечку. Глянув на царя й знову пише. А цар постояв мовчки, потім і каже: