Потомки запорожців

 Олена. Ну, чого ти напав на людину? Б і днин а. Не затуляй мені рота. Дома затулятимеш! (До народу). Зараз треба не безсмертя готувати собі, а непорушний запас хліба, зброї і терпіння, як каже Мина. Я знімаю. Царю, твое питання!

 Левко Цар. А я прошу столичного начальника мені вдповісти по суті. Бо просто до колгоспу па трудодень ие піду.

 Біднина. Ну й чорт тебе бери! Не хочу й слухати... Купріяпе, Хомо! Ходім по чарці вип'ємо! Олено! Марш ^'•Додому! (Виходить а Кошовим і Запорожцем). Вигура. Прошу не розходитись! Левко Цар. Прошу одповісти мені. Скидан. Ну як вам, дядьку, пе стидно! Тут тисячі „•Йерозв'язапих земних поточних справ, а ви одразу про таке, їй-богу... Дайте час! Все буде! Товариші, все буде! І свята будуть урочисті, і хати багаті, і одежа наймодніша...

 Підходять трптопки з комсомольцями під прапорами.

 Пасічний. Машини підходять!

 Левко Цар. Розтікаємось, бачу. Спустошіїті.ся село.

 Скидан. Хто вам сказав? І що ми знаєм з вами? (До Пасічного). Давай, Трохиме...

 Пасічний. Шановне товариство! Сьогодні надзвичайний день. Такі дні доля посилає людям пе часто. Буває, що цілі покоління живуть і вмирають, по лнаточи їх. І ось вони приходять, дні, і тоді ніби якась пелена повсякденності спадає з очей, і, немовби оглядаючись далеко навколо, бачить людино своє призначення. Що ж це за доїть? І чим він знаменитий? А тим знаменитий, що ми сьогодні комсомольців шлем на Дніпрельстап. Ми клас робочий поповняєм од класу свого, од тіла і крові своєї! Нема нічого вічного на світі. Все йде, все минає у зміпі часу. Та е щось у житті таке, що хочеться назвати вічним і завіщати майбутньому, як нетлінний знак доблесті, як дар свій народам. Ми завішаємо майбутньому цвіт нашої юності. (До комсомольців, що вже на машинах). Готові?

 Комсомольці. Готові.

 Пасічний. Попрощайтесь з батьками. Всі прощались?

 Комсомольці. Прощались.

 Пасічний. Скажіть їм дорогі слова. Комсомольці. Сказали.

 Пасічний. Обіцяйте повернутись на землю, як прийде час!

 Комсомольці. Не знаєм і самі!

 Олена. Вернітесь! Вернетесь?

 Комсомольці. Не знаєм. Не питайте, мамо.

 Лариси. Василю!.. Вже їдеш!

 Радчук. А ти, Ларисю?

 Уляна. Донечко!

 Ларися. Остаюся... Мати плаче.

 Уляна. Не кинеш?

 Радчук. Ніколи!.. Товариші! Давайте їхать... Ну, неможливо... «Ре-ве та стог-не Дні-іпр широкий!»

 Підхоплюють хором.

 Пасічний. Годі ревти і стогнати! Простогнав двадцять мільйонів років — пора. Всьому свій час. Не буде вже ні шуму, ані реву. Все потоне: камні, верби і гаї. Все перетвориться в нашу силу!

 Скидан. Щасливої дороги!

 Мають прапори. Оркестр. Рушають машини. Тужать матері й дівчата. Літні запорожці дивляться вслід знаменам в глибокім роздумі.