Злий
- Автор: Тирманд Леопольд
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Марія Пригара
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Злий». Краткое содержание книги:
Широкий, схожий на бочку, червоний тролейбус почав швидко наповнюватися людьми, довга черга швидко зникала в ньому. Весь час підходили нові пасажири. За Гальським і власником барвистого метелика влізло кілька студентів, черниця, три домогосподарки, двоє монтерів з міської електростанції із своїм інструментом, немолодий пан у шапці-вушанці, піхотний офіцер, худий довговолосий чоловік, розмальована дівчина в жовтій хустці та багато, багато інших.
Молода кондукторка з пригожим обличчям дала сигнал, машина рушила. З бруку залунали крики:
— Заждіть, заждіть! Тут ще є люди! — наче тролейбуси здебільшого служили для перевезення пшениці. Водій уповільнив хід і зупинив машину. В тролейбусі було вже так тісно, що можливість полізти в кишеню по гроші здавалась такою ж недосяжною, як квадратура кола, а проте пасажири почали витягати гроші, зсуваючи одне одному капелюхи та хусточки з голів і боляче влучаючи сусідів у вразливі місця. Знадвору знов залунали крики:
— Що за люди!.. Всередині повно місця, а дитина висить на приступці!.. — і пасажири всередині стислися ще дужче, стромляючи руки в чужі кишені, рукава й коміри. Гарна дама щільно притулилася до доктора Гальського, який, намагаючись відступити з чемності, боляче придушив ногу юнакові з веселим бантиком.
Той засичав:
— А-у-у-у! Пане! Прошу вас, обережно.
Гальський перепросив і подумав: «Духи в дами добрі, тільки надто міцні». Дитина на приступці виявилась розчервонілим від зусиль, широко усміхненим чоловіком з виглядом референта в справах закупівлі різних господарських речей у солідній установі. Тролейбус знову рушив, та, проїхавши кілька десятків метрів, він з гідністю зупинився, бо на даху щось тріснуло. Водій, як плавець на старті, пірнув у юрбу, яка блокувала вихід, і вискочив з машини; люди почали вилазити, намагаючись роздивитися, що сталось. Тоді тролейбус з власної ініціативи ще проїхав кілька метрів, і купка цікавих, з водієм на чолі, розпачливо кинулась навздогін. Нарешті всі повлазили назад, водій поважно сів за кермо… і машина не рушила. Серед глухих стогонів пасажирів обізвався ламкий голос старого пана в шапці-вушанці:
— Чому ми не їдемо, на ласку божу? Коли ми рушимо?
— Коли ви, пане, приймете руку із дзвінка, — крижаним голосом відповіла кондукторка з пригожим обличчям.
Пан в шапці-вушанці випустив поручень із дзвінком. Машина рушила, а пан у вушанці зарився обличчям у фланельовий, біло-блакитний сувій, що його тримала на колінах молода жінка. З сувою залунав пронизливий, гнівний плач свідомого своїх можливостей немовляти.
На зупинці чекала нова штурмова група, яка негайно ж почала щосили продиратися всередину.
— Стоять собі в проході й ані руш… ні в той, ні в цей бік… Чого це ви, пані, так пхаєтесь?..
— А як я повинна пхатися?.. Пане! Мої панчохи! Що це у вас там унизу? — чути було з усіх боків. Тиск ставав неможливим, ставав мукою.
— Порожня машина, клянуся щастям! — надривався якийсь чоловік на приступці,— а ніяк не дадуть зайти… Не просунуться, не дадуть місця… Що за люди! Адже всі хочуть їхати.
Ще раз із сичанням відчинилися пневматичні вихідні двері. На тротуарі стояло троє: двоє стареньких, бідно вдягнених сліпих і добродій середнього віку. Добродій допоміг старим вилізти на приступку й сказав водієві:
— Будьте ласкаві, пане, висадіть цих громадян на Ясній, добре?
Водій кивнув, і машина рушила. Сліпі, чоловік і жінка, невпевнено заколихалися, конвульсійно хапаючись одне за одного. Їх негайно підтримали співчутливі долоні, що проте допомагало мало. Білі ціпки сліпих, незагорнений буханець хліба, що його тримав під пахвою чоловік, краяли серце, мов безпідставне обвинувачення, і збуджували палке, переможне співчуття.
На найближчій лавці сиділо двоє юнаків у беретах, з худими, щойно поголеними обличчями. Вони сиділи й мовчали. Один байдуже колупався в носі, другий з цікавістю розглядав сліпих. В обох юнаків були ясножовті бруднуваті шарфи, в обох було щось гидке в обличчях: в одного — верхня щелепа, що свідчила про грубість, в другого — незграбно приплющений ніс. Сліпі спиралися на їх коліна.