Народні Думи

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки, ,,

Ви, біднії невольники! ,

Що сьогодні у нашій землі християнській великодня субота,; А завтра святий празник, роковий день Великдень»,

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко, і

Шастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день Великдень, сказала!» То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой козаки,

Ви, біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,;

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає —

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає І словами промовляє:

«Ой козаки,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, боже, нас, всіх бідних невольників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах Нас, бідних невольників!

СОКІЛ І соколя

У неділю барзе рано-пораненьку Налетіли соколи з чужої далекої сторони,

Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі, Да звили собі гніздо шарлатное,

Знесли яйце жемчужное,

Да і сплодили собі дитя —

Бездольное, безродное соколя.

Як полетів ясен сокіл у чистеє поле Живності доставати;

Ой да живності не достав,

А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.

То сокіл прилітає —

Аж його соколяти немає.

То сокіл літає Та орла питає:

«Орле-брате, чи не бачив тй гсйго соколяти,

Безродного, бездольного дитяти?

Чи його сильні дощі затопили,

Чи буйні вітри заносили?»

«Соколе-брате, твого соколяти Ні сильні дощі не затопили,

Ні буйні вітри не заносили:

А йшли стрільці-булахівці,

Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,

Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,

Та у срібні пута запутали,

Жемчужжю очі завішали,

Та понесли у город, у Царигород До Івана Богословця.

А Іван Богословець по ринку ходить,

Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.

Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,

Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав,

Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,

Щоб твоє соколя зачувало

Та смутно ся мало, і головку склоняло, і крилечка опускало, Ой то чи не мог би Іван Богословець Великого милосердія мати:

Чи не звелів би він з його ніг Срібних путів познімати,

Коло очей жемчужі позбирати;

Та чи не звелів би він його на вал виношати?»