Міфи України

Подібні до цих релігійно-церковні перекази як у домон-гольський період, так і за наступних часів заходили в Південну Русь разом з іншими оповідями прочан у величезній кількості, оскільки паломництво тут до Палестини, Царграда і на Афон було сильно розвинуте, до того ж деякі прочани як, приміром, Іван Вишенський, проживали на Афоні протягом багатьох літ.

Крім апокрифів і апокрифічних сказань, в Південну Русь проникло з тієї ж Візантії і особливо з Болгарії багато «ложних молитов», «худих немоканунців» та всіляких чарівницьких і ворожильних книг, як-от: «Мартолой», або «Остролог», «Чаровник», «Громник», «Молніянник», «Колядник», «Цареві Сновидці», «Мисленник», «Волховник», «Путник», «Звіздочтець» та ін., які хоч власне й не належали до релігійних книг, та марновірством своїм заступали в народній свідомості саму релігію, зводячи її до цілковитого фетишизму. Апокрифи були поширені в нас більше в переробках, аніж в істинному своєму вигляді, більше у виписках і уривках, аніж у повних творах, — одне слово, поши-ренішими були апокрифічні сказання, що виникли з апокрифів, аніж власне апокрифи. Самі апокрифічні сказання і легендарні подробиці, що так часто зустрічаються в різних пам’ятках давньої руської писемності, далеко не завжди запозичені з перших — справжніх джерел, а переважно з других і третіх рук, з різних перекладних грецьких, болгарських, сербських і навіть польських книг, в яких вони вміщувалися. Головними джерелами і сховищами їх в Україні і взагалі в Росії були такі, здебільше у своїй основі перекладні, візантійські апокрифічні твори: 1) Палеї, 2) Хроніки, 3) «Слово про царювання народів останніх часів, сказання від першого чоловіка до останнього віку» Мефодія Патарського15 і 4) «Бесіда трьох святителів» Василія Великого16, Григорія Богослова17 та Івана Злотоуста18.