Північна Одіссея
- Автор: Лондон Джек
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 978-966-03-4511-9
- Переводчик: Д. О. Радієнко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Північна Одіссея». Краткое содержание книги:
Багатогранний талант Джека Лондона повною мірою розкрився в його новелах, найкращі з яких і увійшли до цієї книжки.
Нарешті він поклав на сніг жалюгідні рештки того, що колись було людиною. Але ще страшнішою, ніж мука його товариша, була німа скорбота на обличчі жінки та її погляд, сповнений і надії, і безнадійної туги. Говорили вони небагато: на Півночі скоро пізнають безцінь слів і дорогоцінність вчинків. При температурі шістдесят п'ять градусів нижче нуля людина не може пролежати на снігу більше кількох хвилин і лишитися живою. Тому вони зрізали з нарт ремені, загорнули нещасного у хутро і поклали на підстилку з гілок. Перед ним розпалили вогнище, складене з гілля того ж самого дерева, що було причиною нещастя. Згори натягнули примітивну завісу — шматок полотна, що затримував тепло і відкидав його вниз, — хитрість, відома всім, хто вивчає фізику в природі.
Люди, яким доводилося ділити ложе зі смертю, впізнають її поклик. Мейсон був страшно скалічений. Це виявилося вже при побіжному огляді. Його права рука, нога і хребет були зламані, тіло від попереку паралізоване; внутрішні органи, мабуть, теж зазнали тяжких ушкоджень. Лише поодинокі стогони свідчили про те, що він живий.
Жодної надії; тут уже нічого не вдієш. Безжальна ніч тяглася поволі — Рут пережила її зі стоїчним відчаєм, властивим її племені, а на бронзовому обличчі Мейлмюта Кіда пролягло кілька нових зморшок. Власне, Мейсон страждав менше від усіх, бо він був далеко, у Східному Теннессі, у Великих Туманних Горах, і знову переживав своє дитинство. І глибокий розпач бринів у мелодії давно забутого південного міста, коли він марив про купання у ставку, про полювання на єнота і вилазки за кавунами. Для Рут це була чужа мова, але Кід усе розумів і відчував — так гостро, як тільки може відчувати людина, на довгі роки відірвана від усього, що зветься цивілізацією.
Вранці Мейсон прийшов до тями, і Мейлмют Кід посунувся ближче до нього, намагаючись уловити ледь чутний шепіт:
— Пам'ятаєш, як ми зустрілися на Танані? У наступний кригохід буде чотири роки. Тоді я не дуже любив її. Просто вона була гарненька, і я подумав: а чом би й не розважитися трохи? Але ж ти знаєш, потім я тільки й думав, що про неї. Вона була доброю дружиною, — завжди поруч. І в нашому ремеслі, сам знаєш, їй нема рівних. Пам'ятаєш, як вона перепливла бистрину Лосиний Ріг, аби зняти нас із тобою зі скель, та ще й під пострілами, — кулі так і періщили по воді… А той голод у Нуклукайто? А як вона бігла по льоду, щоб принести нам звістку? Так, вона була доброю дружиною, — кращою, ніж та, інша… Ти не знав, що я був одружений? Я ж не казав тобі? Так, спробував було одружитися — там, у Штатах. Ось чому я тут. А ми ж разом росли… Поїхав, аби дати їй привід до розлучення. Тепер вона його матиме.
Але з Рут усе було по-іншому. Я думав, скінчимо тут усі справи і наступного року поїдемо звідси — я і вона… а тепер уже пізно. Ти її не відправляй до її племені, Кіде. Це буде з біса тяжко для жінки — повернутись туди. Тільки подумай — чотири роки їсти з нами шинку, боби, борошно й сушені фрукти, а потім — знов рибу та оленяче м'ясо! Не можна їй повертатися — вона вже звикла жити по-нашому, спізнала кращого життя. Подбай про неї, Кіде. А може, ти… та ні, ти завжди остерігався жінок… ти ж мені так і не сказав, чого приїхав сюди. Будь добрим до неї, скоріше відправ її у Штати. Та якщо захоче, нехай повернеться… може, колись вона скучить за рідним домом.
А малий… він іще тісніше пов'язав нас, Кіде. Я так хочу думати, що це буде хлопчик. Тільки подумай! Плоть від плоті моєї. Кіде. Йому не можна тут лишатись. А якщо дівчинка… та ні, цього не може бути. Продай мої шкури; за них дадуть тисяч п'ять, і ще стільки ж на моєму рахунку в Компанії. Владнай мої справи разом зі своїми. Думаю, наша заявка себе виправдає. Допоможи йому отримати гарну освіту… і ще, Кіде, — це найголовніше, — не дозволяй йому вертатися сюди. Ця країна не для білих людей.
Мені гаплик, друже. У кращому разі — три дні, може, чотири. Ви мусите йти далі. Мусите! Пам'ятай, це моя дружина, мій син… Господи! Якби ж то був хлопчик! Вам не можна лишатися зі мною. Це моя остання воля — йдіть!
— Дай мені три дні, — благально мовив Мейлмют Кід. — Може, тобі стане краще; хтозна, що воно буде.