![Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/7/0/doktor-serafikus-bez-gruntu-romani-download.jpg)
Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-06-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]». Краткое содержание книги:
* * *
«Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтелігентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази… Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні.
Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві 1928–1930 p., одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм, який вони одначе в тій пуританській системі навіть не наважуються назвати цим страшним словом, то заступаючи його „психологізмом“, „психологічним заглибленням“, „порпанням в індивідуальних почуттях“, „інтересом до вузько-інтимного життя, до подробиць особистих взаємин“, „інтимним матеріалом“, то відсилаючи читача до паралелі з творами, особливо романами, Винниченка або Анрі де-Реньє…
Одну рису Домонтович поділяє зі своїми друзями з київського ґрона [неокласиків] — багатство літературних асоціяцій… Відкриє їх і відчує їхній смак той, хто знає ці приховані натяки, напівцитати, напівперекази… Повісті і оповідання Домонтовича можна читати просто як літературні твори. Але ще більшу приємність матиме той, хто зможе відкрити в них другий плян — плян алюзій і ремінісценцій, складне плетиво яких робить з твору майже свого роду коляж».
Юрій Шевельов, 1984
Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому свої химерні теорії, до них підійшла Ірця.
Корвину Ірця сподобалась. В ній було багато милого й привабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотіла того, чого не хотіла, і уперто домагалась того, чого бажала.
Познайомив Ірцю з Корвиним Комаха:
— Ірцю, привітайся! Дай цьому новому дяді руку!
Але Ірця не хоче давати руки. Вона ховає руку за спину й своє відмовлення арґументує:
— У мене обидві руки ліві.
Та за деякий час вона міняє своє ставлення до Корвина й звертається до нього з пропозицією, в якій виявляється вся повнота ласкавої прихильности Ірчиної. Вона каже Корвину:
— Хочеш, я тобі полічу до ста?
Корвин згоджується. Чому поезії Лесі Українки чи Рильського треба вважати за цікавіші од чисел, перелічених до ста або тисячі? Числа в Ірчиних устах бринять патосом і несподіванкою найвишуканішої поезії.
Корвин познайомився з дівчинкою вже тоді, коли Ірчину віру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомість з'явилася в неї нова уява, що дядя Комаха — це велика з пап'є-маше лялька-пупс.
Даремно дядя Корвин доводив Ірці, що дядя Комаха не лялька і не з пап'є-маше, а професор ІНО і викладає студентам НОП (наукова організація праці) та рефлексологію. Ірця не йняла йому віри. Те, що дядя Комаха — лялька-пупс, це було для Ірці реальніш, приступніш і зрозуміліш, як те, що він професор і викладає рефлексологію. До ляльки й Комахи Ірця ставилась однаково, трохи зневажливо.
— Пупс смішний! Дядя Комаха теж смішний!
Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Ірця сердилась, насумрювалась і починала бити його кулаками, намагаючися зачепити за пенсне. Розбивши пенсне Корвинові, Ірця компенсувала б своє незадоволення.
— Дядя Корвин дражниться. Хай він не ходить до скверика. Я не люблю його. Він каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом.
Ірця біжить до фонтана і, перегнувшись над басейном, зазирає вниз. Їй подобається дивитись на воду, на скляну темнозелену поверхню, де коливається листя, де перебігають струмки, де відбивається Ірчине обличчя. Ірця любить схопитись рученятами за край басейну і повиснути над водою. Ірцю лякають:
— Іди звідтіля, Ірцю! Там дід водяний! Він вистрибне з води й схопить тебе.
— Вистрибне з води? Водяний! Так він без води здохне.
В щоденнику Серафікуса є запис: діялог з Ірцею та коментар з цього приводу:
— Дядю Пупс, упади.
— Ну, Ірцю, мені не хочеться падати. До того ж тут насмічено й брудно.
— Та ні! Ти ніби впади.
— А, ніби? Гаразд! Я ніби впав.
Ірця задовольняється.
У Комахи записано:
«Ніби — улюблена схема слів, думок, вчинків Ірчиних. В ніби, в уявлене неначе замкнено всі події, все коло її днів. Вона задовольняється з ніби. Проводячи межу між ніби й тим, що є, вона ясно відчуває різницю, що відокремлює ніби від реальности, але не надає особливого значення цій різниці».
Записано:
«Ірця раціоналістка. На світ вона дивиться спокійно, врівноважено й тверезо. Вона не заперечуватиме існування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цілком тверезою логічною послідовністю».
Розділ ЗВеличезне тіло Комахи і його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м'яса. Руки його закінчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м'ясаря, ніж тендітне перо вченого. Підлога стогнала й дошки рипіли під його важкими кроками, коли він ішов своїми ногами, взутими в безмірні черевики.
Важкий, масивний, волохатий, він здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. У цього циклопа не було, не могло бути біографії. Ані його кулаки, порослі густим волоссям, ані його величезні черевики не переконували в реальності його існування.
Його червоне товсте обличчя іноді здавалось наївним і простодушним обличчям хлопчика, а іноді, у важких зморшках і в утомній виснаженості, тяжкою машкарою розпусника. Дід з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсонні ночі зробили його тіло передчасно товстим і грубим. Надто важко було визначити його вік. Іноді він здавався старим, іноді юнаком. Йому можна було дати і 20 років, і 50.