Пандем [uk]

— …Дозвольте сказати тост! — тато, Андрій Георгійович, устав. У свої шістдесят з гаком він був імпозантний, підтягнутий і моложавий. — Я хочу підняти цей келих — уперше, до речі! — за наших славних дівчаток, які…

Гості випили й загаласували. Кім потягся до поліетиленового пакета, заздалегідь «зарядженого» на спинці стільця. Олександрі призначався альбом з репродукціями Моне; глянувши на подарунок, його не схильна до захвату сестра трохи роззявила рота:

— Як? Ти… Ну ні фіга собі! Як ти здогадався? Я на нього вже місяць… Ну, Кімусику, дякую! Ну ти даєш!

Розцілувавшись з Олександрою — стіл хитнувся й дзенькнув посуд, — Кім витяг з пакета взуттєву коробку. Гості стихли; Лера відкрила кришку й раптом почервоніла — білий комірець светра підкреслив її сум’яття, роблячи рум’янець глибшим і яскравішим.

— Ну ти даєш, — тільки й промовила Лерка.

У коробці лежали тонкі аквамаринові босоніжки на високому каблучку.

…Це нічого не значить, думав Кім, дивлячись, як Лерка квапиться в коридор — міряти обновку. Це не доказ, думав він, коли виявилося, що босоніжки сидять на сестрі ідеально. Я міг угадати їхні потаємні бажання… Усе-таки вони мої сестри, я їх непогано знаю… Якісь випадкові слова могли спливти з підсвідомості… Підсвідомість могла сама…

«Авжеж. Особливо така чудова підсвідомість, як у тебе».

У внутрішньому голосі звучала іронія. Кім ледве стримався, щоб не потрясти головою.

Мама дивилася на нього із захопленням:

— Ти ж ніколи в житті не дарував взуття!

— У нас з Леркою нога нестандартна, — із запалом підхопила Олександра. — Підйом високий, сто років намучишся, поки купиш… Яринко, визнай, це ти вибирала?

Ярина заперечувала. їй не вірили.

— Я їх позавчора в універмазі приміряла, — ошелешено бурмотіла Лерка. — По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?

Кімова усмішка — він це відчував — ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.

…А що, як уся ця вечірка — плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або — ще гірше — вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…

«Кіме… Ти б менше думав про себе. Вони щасливі, до речі».

«Я радий за них».

«От і добре. А я радий за тебе».

Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.