Струм і мережі
- Автор: Іваниченко Юрій Якович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0033-0
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Струм і мережі». Краткое содержание книги:
Барон аж за голову схопився: що за нісенітниця, та невдовзі зметикував, що в очах аморальних і боягузливих «діловарів» ця легенда матиме більшу вагу, ніж правда про роки чесної праці за розподілом. І справді, якщо до інших вони ставилися з погордою й навіть не вважали за потрібне це приховувати, то з ним поводилися як із рівним. Це втішало самолюбство Барона. Того, змальованого в легенді, звісно, не було, але щось схоже могло трапитися, якби доля склалася інакше…
Великий, косо врізаний у схил пагорба готель гудів від цілодобової метушні. Тут розмовляли чи не на двох десятках мов, відпочиваючі переповнювали бари, дансинги й, звичайно ж, пляжі. У цій нескінченній круговерті, курортній розкутості Барон і Віка ні на хвильку не залишали одне одного. Смажилися на піску, прогулювалися, мріяли. Про що? Як і раніше — про його працю, а отже, й обов’язок жити вільно, не так, як усі. Про себе Віка розповідала мало й неохоче, і якось цілком серйозно зронила:
— Мене немає. Я — фантом.
Найголовнішим для неї, як вона запевняла, було майбутнє Барона. І день у день повторювала, сумно дивлячись на танцюючі пари іноземців:
— Вони вміють жити, — задумливо хитала головою. — А ти…
І знову вона знаходила слова, від яких, як і від запаху волосся і тепла її тіла, паморочилася голова…
Ні, Барон не був наївним хлопчиськом і м’якою глиною, з якої можна виліпити що завгодно. Хоч як багато значили б для людини такі слова, вони залишалися словами, тим паче тут, на пляжі. Та слова ці збігалися з власними намірами Барона. І поступово зміцніло переконання, що гроші — єдине, чого бракує йому для справжнього життя.
Якщо ще недавно Барон розмірковував над дозволеністю й добропорядністю того чи іншого вчинку, то після Ялти думав уже інакше: «здогадаються — не здогадаються», «застукають на гарячому — не застукають»…
Перед від’їздом Віка різко змінилася. Вона кудись поривалася, двічі встрявала в сміховинні скандали, говорила уривчасто, зі злістю. А в дорозі верзла такі нісенітниці, що Барон уперше замислився, чи не слабує вона на голову. Подумав про це й зненацька зловив себе на тому, що уже немає в ньому болісного співчуття до явного чи прихованого страждання Віки, як було раніше.
14. Сомов
Обідали разом. Не було тільки Фонарькова. Перед перервою, як частенько траплялося, його покликав Валентин, установник, і вони подалися кудись на сірих «Жигулях», тільки курява здійнялася.
Обідня перерва приваблювала тим, що можна було досхочу побазікати. Сашко як новачок і наймолодший більше слухав, аніж говорив, а якщо й утручався в розмову, то лише для того, щоб повернути її в потрібне русло. Усі члени бригади немало знали один про одного, та йому здавалося, що якось поверхово, тільки як напарників у щоденній роботі і співрозмовників у вільні хвилини. Він навіть подумав, що ніхто з четвірки не припускає можливості інших, ближчих, дружніх стосунків; утім, і затята ворожнеча теж начебто виключалася. Можливо, це був необхідний захисний механізм, адже ніхто не збирався кидати роботу, але такі взаємини на Левашова справляли прикре враження. На жарти теж не ображалися — втім, і ображатися не було за віщо: кепкували один з одного незлостиво і нев’їдливо. Та головне — не було відвертості, відкритості у стосунках. Як і скрізь, тут шанували більше слухачів, ніж балакунів, тим-то й до новачка ставилися чимдалі приязніше.
Побував він удома в Сомова, нічим не показуючи, що там аж позіхати хотілося з нудьги; хоча Рем Євтихійович і сам відчував: різниця у віці завелика й знайти спільну мову з учнем не завжди вдається.
Кілька разів навідувався до Кобзєва, чемно вислухував запрошення його тещі перебратися до них, бо, мовляв, без справжнього господаря важко; та оскільки пропозиція сприймалася як відвертий докір Федорові, відмовився й, щоб не ускладнювати йому життя, став навідуватися рідше. Федір стривожився, але згодом збагнув причину й заспокоївся.
Часто Сашко перехоплював уважний погляд Фонарькова; він, мабуть, єдиний здогадувався, що хлопець не ликом шитий. І тепер, прислухаючись до теревенів, ураз відчув той погляд і озирнувся: неподалік стояв Фонарьков.
— Гайда! — він махнув рукою.
Сашко швидко прибрав зі столика і за хвилину сів у май піну, примостився поруч із Ремом Євтихійовичем. Той невдоволено бурмотів:
— У всьому винні жінки. А ви цього не розумієте. От Льоня був…
— А хіба він теж вважав, що у всьому винні жінки?