Вогненні стовпи
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4557-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогненні стовпи». Краткое содержание книги:
“Вогненні стовпи” – світла данина пам’яті тим, хто віддав життя за незалежність України, воюючи в лавах УПА. Це розповідь про нашу справжню історію, про нашу українськість, про те, на чому тримається Дух нашої нації. Кілька поколінь в Україні виросло без правдивої інформації про УПА. Маємо щасливу нагоду заповнити цю прогалину в історії і нашій свідомості.
У Бережанах Франца Коковського вважали чесним адвокатом, а про його письменницьку пасію мало хто із простих людей знав… Талантом молодого автора опікувався колишній гімназійний професор і літературний метр Богдан Лепкий, якому Франц надсилав до Кракова свої рукописи, й славетний автор трилогії «Мазепа» благословляв у світ його твори, ще й написав ґрунтовну передмову до повісті «За землю».
Тисяча дев’ятсот тридцять другого року по всіх містах і навіть деяких селах Галичини громадськість відзначала академіями та концертами славне шістдесятиріччя Богдана Лепкого; мешканці курортного села Черче, що біля Рогатина, збудували для письменника віллу, яку назвали Богданівкою, — щедрий подарунок справила черченська громада найпопулярнішому авторові в Галичині й далеко за її межами, — і ось тридцять третього року письменник Андрій Чайковський отримує від Богдана Лепкого листа, в якому той повідомляв старого побратима, що літувати буде в Черчі: приїдьте, якщо дужі, на день–два погостювати.
«Незважаючи на похилий вік і надвереджене здоров’я, мій батько ні миті не вагався, найняв бричку, взяв мене зі собою, й ми поїхали з Коломиї до Черча… Лепкого я бачив ще в дитинстві, в Бережанах, — високого, вродливого й статечного в розмові добродія; тоді ж, у Черчі, я аж поник у респекті перед метром: лисувата велика голова письменника, обрамлена на скронях срібною сивиною, додавала йому аристократичного маєстату, а в очах тінилася задума чи то пак дума від усвідомлення своєї величі… Він довго потрясав батькову руку, я ждав, що обніме колегу, однак Лепкий ніби аж холодно відсторонився й попросив нас обох сісти… У новозбудованій віллі було ще порожньо й голостінно, тільки під образом Матері Божої височіла закладена книгами етажерка, і на безлічі корінців я відчитав ім’я і прізвище господаря вілли; книг було багато, і я ніяк не міг повірити, що їх усіх написала одна людина.
Й на обличчі автора виднілася неабияка гордість за свій доробок…»
Андрій Андрійович примовк, немов перевіряв у думці щойно сказані слова: чи не відчув бува в них Мирон чужості до Лепкого, й, певне, для того, щоб у гостя не склалося подібного враження, поквапився перевести розмову на нейтральну тему.
Ще не зав’язалася між Лепким і Чайковським розмова, як двері покою після короткого й навального стуку відчинив буйночубий брюнет із шляхетськими вусиками, в жабо, що сліпучою білизною визирало з–під вилогів темно–синього сурдута; на обличчі несподіваного гостя сяяла втіха, мабуть, від того, що застав господаря вдома.
«Франц, Франц! — скрикнув Богдан Лепкий, схопившись із крісла, й куди враз зникла з його обличчя маєстатична маска; він кинувся до гостя й довго тримав його в обіймах, попліскуючи долонею по плечу, а потім здивовано розводив руками, мовляв, з якого неба впав його улюбленець? — Це Коковський! — представляв Лепкий гостя Чайковським, хоч і не мусив цього робити, бо старий письменник і його син Андрій добре запам’ятали ще з Бережан молодого правника і поета. — Як ви тут опинилися, Франце? — поволі заспокоювався Лепкий. — А я все думаю й думаю про вас… Невже повернулися із Сянока в рідні Бережани?»
«І назавжди, — відказав Коковський. — Встиг уже відкрити свою адвокатську канцелярію».
«Як добре! — вигукнув Лепкий. — То вже якось допоможете нашим селянам, змученим клятою пацифікацією».
«О, як це важко, пане професоре… — зітхнув Коковський. — Про їхній безправний стан свідчать навіть анекдоти… Ото сидять два жебраки під церквою й розмовляють: «Чому ти пішов у жебри?» — «Бо програв процес. А ти чого?» — «Бо виграв…»
«Гірка то правда, — відказав Лепкий. — Лише за подання скарги треба заплатити десять злотих, а двадцять
віддати на судову кавцію… Й адвоката найняти треба… Та я думаю, що ви по–божому берете з клієнтів».
«Не деру, ні… Але й мені треба за щось жити: у мене вже є сім’я, пане вчителю. Синові дванадцятий рік пішов…»
Й замовкли приятелі, ніби інформація про вік Францового синочка приголомшила їх. А таки приголомшила, бо скільки ж то років мусило проминути від їхньої останньої зустрічі в Бережанах — у такому самому гурті, лише ліберала Альфреда Біляка не було тепер серед них. Тернопільський воєвода все ж чужа кістка, й напевне він усі ці роки воював проти українців за Річ Посполиту — у Вовчухах і в Чорткові, й, можливо, посилав пацифікаторів на подільські села… Ну а вони втрьох пережили війну за Україну на протилежному боці, й дошкульно болить вона їм і нині, й далі мріють вони про неї, ото лишень, що сьогодні можуть збадьорити себе стрілецькими піснями і під реквієм братів Лепких — «чути кру–кру–кру, в чужині умру, заки море перелечу» — тужити за свободою…