Потрапити в сад

Коли хлопців забрали до армії, Сергій залишив мені ключа. Ту хату записала йому бабуся, і я часто приходила у неї: витирала пилюку, провітрювала. Легко було уявити, що я тут живу, але чомусь не уявлялось. Ми якісь без роду-племені. Батько — сирота, дитя війни. У мами — єдина сестра, і та живе в Караганді. Може, батькам легше, що в мене є хлопці...

Хоч ми й різні, але нас назавжди зв’язала музика. І ніхто з нас чотирьох не сміє стверджувати, що він нещасливий. Найгірше тим, хто не знає, куди себе подіти.

Ми просякнуті музикою, як потом і сльозами, безіменні фанатики, диваки. І дилетанти... Я могла б жити так довго, не потребуючи вогнів сцени, оплесків, визнання. Клянусь! Але хлопці рано чи пізно затужать за тим барвистим світом і, боюся, зневіряться. Для мене музика — то завжди свято, хоч після кожного нашого вечора в Сергієвій хаті ми нагадуємо загнаних коней.

Потім Костя з Віктором проводжають мене додому, а Сергій здебільшого залишається ночувати. Ми старанно приховуємо від його і своїх батьків, що він має дівчину, сполохане безголосе створіння з білявими кучерями. Вчиться вона, здається, в якомусь ПТУ. «Самичка», — каже на неї Віктор. Сергій навіть не пробує заступатися за свою коханочку. Зрештою, він надто флегматичний і добродушний, щоб сприймати шпильки всерйоз. У наших стосунках неписане правило: не лізти одне одному в душу.

Хлопцям потрібен мій голос. Ні до тіла, ні до моєї душі їм немає діла. Збоку виглядає, ніби вони страшенно галантні: буває, переносять через калюжу, щоб я не промочила ноги, але в усьому іншому — безцеремонні. Втомлена я чи ні, однак мушу співати. Скільки разів від перевтоми я плакала вночі — в подушку, щоб не чули батьки... Нам довелося здійснити справжню революцію, аби я мала право ходити на репетиції. Мої батьки, хоч і без пережитків, але боялися за мене, незважаючи на те, що хлопці були моїми однокласниками, мама вчила нас усіх і жили ми близько одне від одного. Хлопці підлизувались до мами зо два місяці. Навіть ремонт у квартирі зробили. Якби ходив один, то можна було б подумати, що він закохався у мене, а так відразу троє. І говорять лише про музику. Бідна мама очманіла від усього того. Нарешті батько розкусив цю дипломатію і прямо спитав, що їм треба.

Пам’ятаю той день: весна, кінець десятого класу. Хлопці товклись у мене в кімнаті, як звичайно. Сергій колупався в магнітофоні. Віктор з Костею сперечалися про музику, а я поспіхом дописувала твір на завтра. Тато зайшов до кімнати й сказав:

— Ходите, ходите, а Марійці ж вступати треба. Та й вам теж...

Віктор іронічно посміхнувся. А Костя відважився:

— Василю Андрійовичу, ви дозволите, щоб Марія співала в нашому ансамблі? Ми тут таке задумали! А вступить вона обов’язково, якщо вам так хочеться...

Таки не втримався від шпильки!

— Мені хочеться чи тобі, га, Маріє?

Я тільки нахилила голову.

— Ну, чого мовчиш, доню? Хочеш співати?